Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Бо він уже знає, що його служники, вислані навперейми Загону, знову зазнали поразки. Персня вони не знайшли. І не захопили жодного гобіта. Якби їм вдалося хоча б останнє, це було би для нас важким ударом, можливо, навіть фатальним. Не краймо собі серце думками про те, які випробування чекали б у Темній Вежі на гобітську вірність. Ворог зазнав поразки… поки що. Завдяки Саруманові.
— Отже, Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.
— Звісно, зрадник, — відповів Ґандалф. — Двічі зрадник. Чи не дивно? Нічого з пережитого нами за останній час не було таким болісним, як зрада Ізенґарда. Саруман став на чолі великої армії. Він загрожує Рогану і не дає вершникам прийти на допомогу Мінас-Тіріту, тоді як небезпека насувається зі Сходу. Та зрадницька зброя завжди гостра з обох боків. Саруман також замислив ухопити для себе Перстень чи хоча би полонити гобітів для якихось своїх злих цілей. Зрештою, наші вороги примудрилися з дивовижною швидкістю, якраз вчасно, доправити Мері та Піпіна до Фанґорну, — самі гобіти сюди би нізащо не пішли!
До того ж ворогів тепер обсіли нові сумніви, які розладнують їхні плани. Завдяки вершникам Рогану жодні звістки про битву не досягнуть Мордору; але Темний Володар знає, що двох гобітів захопили в Емін-Муїлі й усупереч волі його власних служників несли до Ізенґарда. Тепер він, окрім Мінас-Тіріта, змушений боятись і Сарумана. Падіння Мінас-Тіріта буде згубним для Сарумана.
— Шкода, що між ними двома лежить край наших друзів, — сказав Ґімлі. — Якби Ізенґард і Мордор нічого не розділяло, то нехай би вони собі бились, а ми би спостерігали і чекали.
— Переможець вийшов би з тієї битви сильнішим, аніж був, і вільним від сумнівів, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард не піде на Мордор, доки Саруман не здобуде Персня. А це йому ніколи не вдасться. І він ще не знає, що йому загрожує. Багато чого він іще не знає. Йому так кортіло потримати в руках здобич, що він не міг усидіти вдома і виїхав шпигувати за своїми посланцями. Та він запізнився, битва закінчилась, і він нічим не зміг зарадити. Надовго він тут не затримався. Я зазирнув у його душу і прочитав там сумнів. Він не знає лісу. Він переконаний, що вершники вирізали та спалили всіх на полі бою; проте не знає, чи вели орки зі собою якихось бранців. І не знає про сутичку між його служниками й орками Мордору; і не знає про Крилатого Гінця.
— Крилатий Гонець! — вигукнув Леґолас. — Я стріляв у нього з лука Ґаладріель над Сарн-Ґебіром і збив його. Він усіх нас перелякав. Що це за новий жах?
— Той, кого не можна вразити стрілою, — відповів Ґандалф. — Ти вразив лише його коня. Це теж добре, та вершник невдовзі осідлає нового. Це — Назґул, один із Дев'ятьох, тепер вони літають верхи на крилатих конях. Дуже скоро тінь їхніх крил ляже на останні армії наших друзів і затемнить сонце. Та поки що їм не дозволено перетинати Ріку, і тому Саруман іще не знає про новий вигляд Примар Персня. Зараз він думає лише про Перстень. Чи був він у бою? Чи знайшли його? А якщо Теоден, правитель Марки, натрапить на Перстень і дізнається про його владу? Ось таку небезпеку він бачить і тому втік до Ізенґарда подвоїти і потроїти свій натиск на Роган. А впродовж усього цього часу зовсім поруч зріє інша небезпека, якої Саруман не помічає через свої розпашілі думки. Він забув про Древлена.
— Ти знову розмовляєш сам зі собою, — посміхнувся Араґорн. — Хто такий Древлен, мені не відомо. Я вже бачу, яка нам користь від подвійної зради Сарумана; однак не розумію, що нам принесла поява двох гобітів у Фанґорні, крім довгої та безплідної гонитви.
— Хвилиночку! — вигукнув Ґімлі. — Спершу я хотів би дещо запитати. Це тебе, Ґандалфе, чи Сарумана ми бачили вчора вночі?
— Мене ви точно бачити не могли, — відповів Ґандалф, — тому припускаю, що ви бачили Сарумана. Очевидно, ми аж так схожі, що я мушу пробачити тобі бажання зробити непоправну заглибину в моєму капелюсі!
— Ну, добре, добре! — мовив Ґімлі. — Тішуся, що то був не ти. Ґандалф знову розсміявся.
— Так, мій дорогий гноме, — сказав він, — приємно усвідомлювати, що ми не в усьому помиляємося. Як же це мені знайомо! А тебе я, звісно, зовсім не звинувачую. Та й хіба маю на це право, адже я сам так часто радив не вірити навіть власним рукам, коли маєш справу з Ворогом! Будь благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна! Може, колись побачиш нас обох поруч і тоді помітиш різницю!
— А гобіти? — устряв Леґолас. — Ми прийшли за ними в таку далечінь, а ти, здається, знаєш, де вони. Скажи, де вони зараз?
— З Древленом, серед ентів, — відповів Ґандалф.
— Ентів! — вигукнув Араґорн. — Отже, старі легенди про мешканців лісових хащ і велетенських пастирів дерев правдиві? Енти все ще існують на світі? А я вважав, що вони лише спогад із прадавніх часів, якщо взагалі не легенда Рогану.
— Легенда Рогану! — вигукнув Леґолас. — Та ні, всі ельфи в Дикому Краї співають пісні про старих онодримів і про їхню печаль. Але навіть для нас вони лише спогад. Якби я зустрів у цьому світі живого ента, то знову почувся би молодим! А Древлен — це просто переклад Фанґорну загальною мовою; однак ти, здається, говориш про якусь особу. Хто цей Древлен?
— Ай, забагато питаєш, — сказав Ґандалф. — Та дещиця, яка відома мені з його довгої повільної історії, складе розповідь, на яку ми зараз не маємо часу. Древлен, або ж Фанґорн, — опікун цього лісу, він найстарший серед ентів, найстарший із усіх, хто живе зараз під Сонцем цього Середзем'я. Сподіваюся, Леґоласе, ти ще з ним познайомишся. Мері та Піпінові пощастило: вони зустріли його тут, де ми зараз сидимо. Два дні тому він прийшов сюди і забрав їх до своєї оселі біля самого коріння гір. Він часто сюди приходить, особливо коли відчуває тривогу чи коли його непокоять погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом, і, здається, він мене також помітив, бо зупинився; та я не заговорив, тому що був у тяжкій задумі й виснажений після бою з Оком Мордору; а він теж не заговорив і не покликав мене.
— Мабуть, він також подумав, що ти Саруман, — сказав Ґімлі.
— Але ти говориш про нього так, наче ви добрі друзі. А я думав, що Фанґорн небезпечний.
— Небезпечний! — вигукнув Ґандалф. — І я також
