Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— І що ж вони зроблять? — здивовано запитав Леґолас.
— Я не знаю, — мовив Ґандалф. — Мабуть, вони самі ще цього не знають. Цікаво.
Він замовк, голова його схилилась у задумі.
Друзі сиділи і дивилися на нього. Промінь сонця впав крізь квапливі хмари на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; долоні наповнилися світлом, наче келих водою. Нарешті він підвів голову і глянув просто на сонце.
— Ранок минає, — сказав він. — Мусимо рушати.
— Ми йдемо шукати наших друзів і зустрітися з Древленом? — запитав Араґорн.
— Ні, — відповів Ґандалф. — Не цією дорогою вам слід іти. Усе, що я сказав, — лише слова надії. А надія — це ще не перемога. Війна насувається на нас і наших друзів, війна, в якій гарантовану перемогу приніс би лише Перстень. Це сповнює мене великим смутком і великим страхом: багато буде зруйновано, й усе може бути втрачене. Я — Ґандалф, Ґандалф Білий, але Чорний поки що могутніший.
Він підвівся і, прикривши очі рукою, задивився на схід, мовби побачив удалині щось, приховане від інших. Тоді похитав головою.
— Ні, — сказав він тихо, — нам уже його не дістати. Хоча би цим потішимося. Перстень уже не спокушатиме нас. Ми підемо назустріч величезній небезпеці, та смертельну загрозу ми вже оминули. — Він повернувся до товаришів. — Послухай, Араґорне, сину Араторна! Не жалкуй про свій вибір у долині Емін-Муїлу і не називай вашу гонитву даремною. У непевності ти обирав стежки, які здавалися правильними, — ти не помилився з вибором і винагороджений за це. Ми зустрілися вчасно, бо інакше розминулися б. Але завдання твоїх товаришів виконано. Твоя наступна подорож передбачена твоєю обіцянкою. Іди до Едораса і шукай Теодена в його палатах. Андурілові час вступати у бій, на який він так довго чекав. У Рогані точиться війна, та є ще Оільше лихо, яке губить Теодена.
— Отже, ми вже не побачимося з веселими гобітами? — засмутився Леґолас.
— Цього я не говорив, — мовив Ґандалф. — Хтозна? Будьте терплячі. Ідіть, куди маєте йти, і не втрачайте надії! До Едораса! Я також піду туди.
— Дорога туди далека навіть для молодих ніг, — сказав Араґорн. Боюся, війна закінчиться раніше, ніж я туди доберуся.
— Побачимо, побачимо, — сказав Ґандалф. — То підеш зі мною?
— Так, ми вирушимо разом, — сказав Араґорн. — Але я не сумніваюся, що при бажанні ти зможеш нас випередити!
Він підвівся й уважно подивився на Ґандалфа. Леґолас і Ґімлі мовчки спостерігали за двома постатями, котрі стояли лицем до лиця. Араґорн, син Араторна, в сірому плащі, високий і твердий, мов камінь, рука на ефесі меча; він здавався королем, котрий із морської імли ступив на берег простих людей. Навпроти нього — схилений старий, білий, мовби сяяв ізсередини, згорблений, обтяжений роками, та з силою, могутнішою за владу королів.
— Чи я не правий, Ґандалфе, — мовив нарешті Араґорн, — що, куди би не забажав, ти можеш дістатися швидше за мене? І скажу я ще таке: ти наш ватажок і наше знамено. Темний Володар має Дев'ятьох, а ми — Одного, та могутнішого за них — Білого Вершника. Він пройшов вогонь і безодню, і вони його боятимуться. Ми підемо за ним, куди би він не повів нас.
— Так, ми всі підемо за тобою, — сказав Леґолас. — Але спершу, Ґандалфе, розрадь нас оповіддю про те, що сталось у Морії. Чи не розкажеш нам, твоїм друзям, як ти врятувався?
— Я і без того згаяв час, — відповів Ґандалф. — А часу обмаль. Навіть якби я мав цілий рік, то не розповів би всього.
— То розкажи хоч коротко! — попросив Ґімлі. — Розкажи нам, як ти впорався з Балроґом!
— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.
— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.
— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.
Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.
— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.
— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.
Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто
