Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Не привертай до себе уваги, бо я забуду про наказ! Прокляття на голови ізенґардців! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубхош екай, — і він перейшов на довгу розгнівану лайку власною мовою, що завершилася бурмотінням і гарчанням.
Нажаханий Піпін принишк, хоча зап'ястя й кісточки боліли все більше, а у спину впиналося каміння. Щоби відволіктися, він став зосереджено прислухатися. Довкола лунало багато голосів, і хоча говорили переважно орківською мовою, сповненою злоби та ненависті, було зрозуміло, що почалася суперечка, яка щодалі розпалювалася.
Піпін здивовано помітив, що майже все розуміє; багато орків користувалося звичайною мовою. Очевидно, були присутні орки двох чи трьох різних племен, і вони не могли розуміти мови одні одних. То була гнівна суперечка про те, що робити далі: яким шляхом іти і що вчинити з полоненими.
— Немає часу вбивати їх, як годиться, — сказав один. — У цьому поході нема часу забавлятися.
— Ну то й що, — сказав інший. — Чого би не прирізати їх тут же, чимшвидше? Ми поспішаємо, а з ними морока. Уже вечір надходить, і нам треба в дорогу.
— Є наказ, — низько гаркнув третій голос, — «Убити всіх, ОКРІМ дрібнолюдиків, їх доправити ЖИВЦЕМ, і чим швидше, тим краще». Такий і мій наказ.
— Навіщо вони? — вигукнуло кілька голосів. — Чому живими? Може, це нові розваги?
— Ні! Я чув, в одного з них щось є, щось таке, що потрібне для Війни, якісь ельфійські штучки. Їх і так будуть допитувати.
— Це все, що ти знаєш? Чому би нам самим їх не обшукати? Нам самим ці штучки згодяться.
— Дуже цікава думка, — єхидно зазначив голос, тихіший, але злісніший за інших. — Доповім про це, кому слід! Полонених ЗАБОРОНЕНО грабувати: такий мій наказ.
— Мій також, — рикнув бас. — Живцем і без грабунків. Такий і мій наказ.
— Але не наш! — пролунав один із перших голосів. — Ми від самих копалень приперлись, аби помститися за своїх. Хочу їх прирізати, а тоді гайда назад на північ!
— Хотіти можеш що завгодно, — відказав хрипкий бас. — Я тут старший, я, Уґлук. І я вас поведу просто до Ізенґарда!
— А хто нами править — Саруман чи Велике Око? — перебив злостивий. — Нам час повертатися до Луґбурца!
— Але як нам переправитися через Велику Ріку, — сказав інший. — Нас замало, через мости не прорвемося.
— Я ж переправився, — наполягав злостивий. — Крилатий назґул чекає нас на північ звідси, на тому березі.
— Ага, аякже! Ти собі полетиш із нашими полоненими, загребеш у Луґбурці всі нагороди та почесті, а нам сунути пішака через цей конячий край? О ні, підемо всі разом. Тут небезпечно, тут повно бунтарів і горлорізів.
— Правильно, треба триматися купи, — пробурчав Уґлук. — Я вам, свиноті, не довіряю. Усі ви хоробрі в себе у хліві. Якби не ми, то всі би розбіглися. Ми хоробрі урук-хаї! Це ми вбили великого лицаря. Ми захопили полонених. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки — Руки, яка годує нас людським м'ясом. Ми вийшли з Ізенґарда і привели вас сюди, і поведемо назад, кудою схочемо. Це я вам кажу, Уґлук!
— Забагато балакаєш, Уґлуче, — пхикнув злостивий. — Сумніваюся, що це сподобається в Луґбурці. Може, вони захочугь зняти з плечей Уґлука надто тяжку голову. А може, поцікавляться, де він такого набрався. Чи не в Сарумана? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще й вихваляється своєю гидкою білою міткою? Може, вони повірять мені, Ґрішнахові, вірному посланцю; а я скажу таке: Саруман — дурень і брудний зрадник. Але Велике Око не дрімає! Свинотою нас обзивають? І хто? Покидьки дрантивого чаклуна? Не людським м'ясом, а орківським вони годуються, запам'ятайте мої слова.
Зчинився дикий вереск, забрязкотіла зброя. Піпін обережно перекотився, сподіваючись побачити, що відбувається. Його сторожа полізла у сварку. У напівтемряві Піпін розгледів величезного чорного орка, напевно, Уґлука, який стояв обличчям до Ґрішнаха, приземкуватого кривоногого створіння з широкими плечима та довгими, майже до землі, руками. Довкола зібралися менші ґобліни. Піпін здогадався, що то були орки з півночі. Вони повиймали ножі та шаблі, але не наважувалися напасти на Уґлука.
Уґлук крикнув, і до нього підскочило кілька орків, таких самих величезних, як і він. Тоді раптово, без попередження, Уґлук стрибнув уперед і, блискавично рубонувши ятаганом, зніс голови двох супротивників. Ґрішнах відскочив убік і розтанув у темряві. Інші підступили назад, один із них перечепився через нерухоме тіло Мері, вилаявся й упав. І це, мабуть, урятувало йому життя, бо ґобліни перескочили через нього і широкими ятаганами зарубали іншого. То був жовтоіклий вартовий. Його труп тепер лежав поперек Піпіна, все ще стискаючи вищерблений, як пилка, ніж.
— Зброю до піхов! — скомандував Уґлук. — І надалі без дурниць! Рушаймо просто на захід, униз по сходах. Звідти до схилів, а тоді повз ріку до лісу. Іти будемо вдень і вночі. Ясно?
«Так, — подумав Піпін, — поки цей мерзотник буде наводити ееред своїх горлорізів лад, у мене є шанс». З'явилася надія. Лезо чорного ножа різнуло по його руці, а тоді зісковзнуло до зап'ястка. Він відчув, як у долоню стікає кров, але відчув також і холодний дотик криці.
Загін став готуватися до маршу, та деякі північні орки опиралися, тож ізенґардці приборкали їх, зітнувши ще дві голови. Вереск і лайка не вщухали. На якусь мить Піпін залишився без нагляду. Ноги йому зв'язали надійно, та руки — лише на зап'ястках, та ще й не за спиною. Він міг їх згинати, хоча вузол був затягнутий міцно. Він зсунув із себе мертвого орка і тоді, ледве дихаючи, став водити вузлом мотузки вгору-вниз уздовж леза. Ніж був гострий, і мертва рука гримала його міцно. Вузол перерізався! Піпін швиденько схопив шнурок, знову зв'язав його у дві вільні петлі і просунув крізь них дві руки. Тоді завмер.
— Підвести полонених! — гаркнув Уґлук. — І без жартів! Якщо не доведете їх живцем, хтось піде за ними.
Один із орків схопив Піпіна, мов мішок, просунув голову між його зв'язаними руками, потягнув їх донизу так, що Піпінове обличчя ввіткнулося в оркову шию, і побіг. Другий так само закинув за спину Мері. Оркова пазуриста лапа стиснула руку Піпіна, мов металева. Робіт заплющив очі й укотре провалився в лихі сни.
Раптом його знову шпурнули на кам'янисту землю. Було близько опівночі, та серпик місяця вже хилився на захід. Вони стояли на гребені урвища, мов
