Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Присягаюся власним життям!

— Звідки такий галас? — заходить інший поліцейський, високий і кремезний.

— Даруйте, пане шерифе, але хлопчина стверджує, що йому відомо, хто викрав тих самих дітей, — квапливо пояснює заступник.

— Правда? І хто ж?

— Ангус Скрімм! — вигукує Кен настільки голосно, наскільки вистачає сил.

Чоловіки завмирають, потім перезираються, і шериф починає пригладжувати своє намащене гелем волосся, ніби прагнучи подавити роздратування.

Його заступник відкладає олівець і нахиляється до хлопчика, що стоїть біля конторки, мокрий від дощу:

— Слухай, синку. Якщо ти хутко підеш звідси та повернешся додому, я не буду…

— Ви маєте мені повірити! Ці діти й мої друзі в смертельній небезпеці!

— Ну гаразд, ти сам цього хотів. Знай, усе, що ти скажеш, може бути використане проти тебе, — каже поліцейський, прагнучи надати своєму обличчю суворого виразу. — Ти готовий продовжувати?

— Звичайно! Я кажу правду! Ми з’ясували, що це Скрімм викрав дітей!

— І як ви це з’ясували?

— За його годинником! Ось, погляньте! — і викладає на конторку «цибулину», старий кишеньковий годинник.

Заступник шерифа бере його до рук.

— Звідки вони у тебе?

— Це довго розповідати. Річ у тому, що минулої ночі ми з друзями влізли до нього в будинок, але… але… Загалом ми нічого не змогли зробити, тому що він чаклун!

У шерифа починається нервовий тик. Заступник поспішає втрутитися:

— Ну, все! Ми й так багато часу на тебе витратили.

— Дайте мені завершити! Він їх загіпнотизував! Але мені вдалося викрасти в нього книгу, якою він користується для своєї магії. І тепер Дамон хоче застосувати її та провести над собою й нами кривавий ритуал, аби знищити Скрімма! Мій друг утратив голову, і якщо ви не поквапитеся…

— Послухай, хлопчино. Ти кажеш, що ви влізли до будинку Ангуса Скрімма, викрали дві його особисті речі — книгу й годинник, — і тепер звинувачуєш його, що він, бачте, чародій на кшталт Мерліна. Але хай йому біс, чому ми повинні в це вірити? — Поліцейський обходить конторку й бере Кена за петельки. — Знаєш, що я скажу? Я відведу тебе до камери, й ти посидиш там до завтрашнього ранку, поки батьки за тобою не прийдуть! Можливо, вони розкажуть, кому належить цей годинник насправді.

— Ні, відпустіть, — молодий Кендред Хелловей намагається вирватися. — Ви маєте мені повірити! Ви повинні допомогти!

Але поліцейський тримає міцно. Хлопчика швидко заштовхують до камери.

Коли заступник шерифа йде, Кен схоплюється з ліжка та хапається за віконні гратки. «Дамон був правий, — думає він у відчаї. — Безумовно, шериф і його люди перебувають під упливом чар Ангуса Скрімма!

У всякому разі вони йому не повірили, і тепер викрадені діти можуть розраховувати тільки на допомогу Невидимих.

Але самим Невидимим хто допоможе?»

Проглядаючи Malartium, підлітки знайшли опис ритуалу, який дозволить їм перемогти Скрімма. Але ціною цього можуть стати їхні душі!

Дуглас прокинувся раптово, переляканий кошмаром. Озирнувся і з подивом зрозумів, що лежить у ліжку в себе в кімнаті, у будинку дядька й тітки.

Чогось було холодно. «Спітнів», — вирішив він. Хоча ні, дивно. Його піжама та волосся змокли… так, ніби він по-справжньому побував під дощем.

«Нісенітниця якась, — подумав Дуглас. — Це може бути тільки піт».

Що ж це тоді… гірко-солоне? Морська вода?

Хлопчик перевдягнув піжаму, протер волосся рушником і знов улігся під ковдру.

Але не зміг, та й боявся заснути.

У місті, навіть такому невеликому, як Туманна Бухта, зовсім неважко стати невидимим. Головне — це добре знати місцевість, особливо мало відвідувані закутки. І глухі кути, які тільки на перший погляд не мають виходу: завжди знайдеться лазівка, куди можна забратися, або технічні двері, котрі ведуть у двір якого-небудь ресторану чи готелю. У готелі ж є мережа справжнісіньких допоміжних переходів, виходів у темні галереї (до складів продуктів), підвальних і напівпідвальних приміщень. Та й у звичайних будинках існують маловідомі «шляхи сполучення», рідко використовувані коридори, порожні кімнати з вікнами до саду або пожежні сходи, що ведуть на дах. Не кажучи вже про каналізацію та підвали.

Загалом, якщо хтось тікає та ховається в будівлях і підземних комунікаціях — чи від прихильників, чи від поліції, чи від соціальних працівників — його ніколи не знайдуть. А Кристаль якраз і була такою.

Саме цей шлях вона обрала, щоб пересуватися з одного району в інші й нікому не потрапляти на очі. Адже з моменту, коли дівчинка зникла після смерті бабусі, її шукали поліція, соціальні служби, друзі сім'ї та доброзичливці. Здавалося, вони прочешуть усе. Але, на щастя, Кристаль мала особливий талант: здатність гіпнотизувати.

Цього її навчила бабуся, і внучка скоро досягла надзвичайних успіхів. Їй було достатньо всього лише подивитися в очі людині, щоб увести її в глибокий транс. Особливо якщо заскочити її зненацька або знати, що вона має слабку волю.

Відомо, що того ранку Кристаль дісталася до будинку Дугласа без пригод. Сховавшись у саду там, де вказав їй друг, вона чекала, поки дядько Кен піде до бібліотеки, а тітка Гетті піде скупитись.

Визирнувши з кущів, вона помахала Пітеру, який уперто вдавав, що її не помічає. «Як це по-жіночому», — подумав Піт, засуджуючи необережність Кристаль. Біля дверей він зустрівся з тіткою Дугласа, привітався та простежив, як вона йшла до зупинки. Автобус мав відвезти її до центру міста.

Через