Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Так, кепські справи, — звернувся Дуглас до Пітера. Зараз вони прямували до бібліотеки дядька Кена. Дуг раз у раз озирався. — Я хочу сказати, ми здорово вляпалися. Тепер уже не зможемо тут з’явитися: не виключено, що будь-якої секунди нам зустрінеться цей дурень Ленс!

— Гей, куди біжать ці люди? — запитав Пітер. — Схоже, біля ратуші відбувається щось цікаве.

Цієї миті почулося завивання сирени, й пожежний фургон на великій швидкості попрямував услід за тими, хто біг.

Дуглас і Пітер перезирнулися. І теж побігли за рештою.

Потрапивши на майдан, вони остовпіли.

Пожежники якраз знімали Ленса — зовсім голого! — із башти ратуші. Місцева молодь і підлітки, висипавши на вулицю, сміялися та піддражнювали його.

Наші друзі підійшли ближче й побачили табличку, яку один із пожежників зірвав із шиї нещасного:

Деякі підлітки пізнавали Пітера та підходили його привітати.

Із обличчя Піта не сходила легка усмішка й вираз нерозуміння, проте Дуглас був здивований іще більше: Невидимі, знову ці Невидимі… він залишив Пітера та підійшов роздивитися табличку, кинуту на сидінні в пожежному фургоні.

— Гей, хлопчино, — хтось узяв Пітера за руку, вивільняючи з натовпу дітей. — Це ти Пітер Пікі?

Цікавим виявився високий світловолосий чоловік у сонячних окулярах і довгій темній куртці без рукавів, але з безліччю сумок і підвісних скриньок.

— Власного персоною, добродію!

— Так ти, значить, у темі? Хто такі ці «Невидимі»? Це твої друзі?

— Я якраз один із них! — збрехав Пітер, сказавши це доволі впевнено, адже й інші знайомі могли його чути. — У цієї команди в нашому місті довгі руки!

— І ти до неї входиш?

— Аякже! А зараз вибачте, я маю йти.

Роберт Кершо, Нишпорка, відпустив руку хлопчика, і той приєднався до свого товстенького приятеля. Потім обидва вони пішли, збуджено перемовляючись.

Детектив запалив цигарку й самовдоволено усміхнувся. Улучив погаслим сірником у центр урни.

Поки тітка Гетті на кухні готувала вечерю, Дуглас захлинаючись розповідав дядькові про пригоду в печері. Задзвонив телефон.

Кен пішов узяти слухавку.

— Грето! Скільки літ, скільки зим… — почав він, але усмішка раптом зійшла з його обличчя. — Що? Ні, я не слухав новини… Марк помер? Заспокойся, Грето: я не можу розібрати твоїх слів… Давай міркувати розсудливо: кому може бути вигідно розганяти Невидимих після стількох років? Добре, добре, чекай. Я зараз буду.

Поклавши слухавку, дядько Кен важко замислився, потім підвів очі й зустрівся поглядом із племінником. На якийсь момент здалося, що Дуглас збирається запитати про телефонну розмову.

Хлопчик чув: ішлося про Невидимих, хоча минулої ночі дядько зробив вигляд, ніби їх не знає. Чому він приховав це?

Намагаючись здаватися безтурботним, Кен підійшов до племінника, що сидів за столом.

— Вибач, Дугласе, я маю бігти. Не заперечуєш, якщо ми перенесемо нашу лекцію з астрономії на завтрашній вечір?

— Уяви собі, дядьку, — відповів Дуглас із усмішкою. — Мені ще майже місяць бувати тут біля моря… А завтра ввечері сюди прийде й Пітер.

— Ви добре потоваришували, еге ж? — запитав дядько Кен, одягаючи вітровку.

— Так, він чудний, але в цілому нормальний.

Дядько пішов на кухню до тітки Гетті. Після короткої розмови вони вийшли під навіс.

— Бувай, Дугу, на добраніч. І тобі добраніч, люба, — дядько спробував її поцілувати, але вона незадоволено відсторонилася.

— Ти можеш іти, але не здумай перетворювати це на звичку, гаразд?

Тітка та племінник спостерігали, як Кен поволі зникав у тумані.

— До побачення, тітонько, — несподівано сказав Дуглас, знімаючи з вішалки біля дверей свою куртку.

— «До побачення»? Ти теж ідеш?

— Ну так, хіба я вам не сказав? На цей вечір мене запросили до Пітера. Я скоро повернуся, — і поспішив на вулицю.

— Ну що тут скажеш? — розвела руками господиня. — Щойно в мене було двоє чоловіків удома, а зараз… Не затримуйся, чуєш?

Дуглас помахав рукою на прощання і теж зник у тумані.

Він не хотів так чинити з тіткою, але розумів, що телефонна розмова Кена вочевидь пов’язана з цими таємничими Невидимими і — хтозна, усе можливе — з його власними нічними кошмарами.

Тому й вирішив слідувати за дядьком.

Через кілька хвилин пішого ходу Дуглас побачив, як Кен підійшов до дверей одного з будиночків. Пролунав дзвінок, і відчинила досить повна, схожа на циганку жінка з довгим чорним волоссям. Іще хлопчик помітив, що в неї за спиною стояв чоловік зі стурбованим виглядом. Коли двері зачинилися, хлопчик підійшов ближче та прочитав напис на золотистій табличці під кнопкою дзвінка:

Дуг автоматично поліз до кишені куртки та витягнув чорний рекламний аркушик із золотистими літерами. Його ще в день приїзду хтось дав хлопчині на автобусній зупинці.

«…досвідчена хіромантка Грета Роулендс…» — було написано на зім’ятій рекламці. «Цікавий збіг…»

За будинком росли дерева, котрі піднімалися схилом пагорба. Хлопчик подумав: там буде краще за все сховатися й простежити, що відбувається всередині.