Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

краще. Сьогодні вдень я повісила табличку на шию цьому безмозкому Ленсу та підписала її ім’ям Невидимих… Ні, так не називається ні наш, ні будь-який інший загін із тих, що існують сьогодні в Бухті. Це знак загону, який діяв шістдесят років тому й до складу якого входила моя бабуся.

— Діяв шістдесят років тому… — повторив за нею Дуглас.

— Саме так. У нім також були твій дядько, Марк і ті двоє, з якими Кендред зустрічався сьогодні ввечері. Так-от, бабуся ніколи мені не пояснювала, із чим або з ким вони мали справу тоді: вона казала, що це дуже вражає, а я ще дуже маленька. Точно знаю одне — вони мали контакт із магією…

— Магія? — перебив її Дуглас, підхоплюючись зі стільця. — Ти жартуєш, звичайно?

— Дугласе, а як, ти гадаєш, можна було відвести від вас Ленса сьогодні вранці в печері? І як, ти вважаєш, мені вдалося переконати його залізти на башту ратуші, якщо не за допомогою гіпнозу?

— Що-о? — Дуглас подивився їй в очі, очі, що світилися в темряві. — Не будеш же ти стверджувати, що ти теж чарівниця?

— Телепатка, якщо висловлюватися точніше. Я сприймаю переживання людей, а також їхні думки. І можу вселяти свої думки іншим. Ну й гіпноз для трюків невеличких…

— Телепатія та гіпноз! — вигукнув Дуглас недовірливо. — Так я тобі й повірив!

— Ну добре, — усміхнулася вона. — Тоді поясни, чому ось уже десять хвилин ти спокійнісінько розмовляєш із моїм віддзеркаленням?

Дуглас озирнувся на огорожу, звідки зараз донісся голос Кристаль. Вона сиділа на поручнях і глузливо дивилася на нього.

Він глянув туди, де дівчинка знаходилася раніше, але там її не було. Знову подивився на огорожу: і тут зникла. Відчув, як вона приклала свої руки до його очей, знаходячись іззаду. Різко оглянувся — і ось він знову бачить Кристаль.

— Так, ти маєш рацію: мені не вдасться тебе переконати, — засміялася вона.

Дугласу хотілося спертися на огорожу.

— Непогано, правда? — піддражнила Кристаль. — Якщо врахувати, що я це зробила вперше. — Вона замовкла й поглянула вниз на океан, даючи Дугласу час перетравити побачене.

— Кристаль, — нарешті заговорив він. — Що ти мала на увазі, коли казала, що я — Двері?

— Двері — це той, хто може утворити прохід між сьогоденням і минулим чи майбутнім. Найсильніші Двері здатні також прокладати шлях через інші виміри, та мені ти не здаєшся настільки сильним…

— Ага, велике спасибі…

— Ні. Але ти можеш бути корисним.

— Хочеш сказати, що мої сни — це правда? Я дійсно бачу те, що відбувалося багато років тому?

— Сни? Які сни? Розкажи!

Пітера Пікі розбудили: хтось стукав у вікно. Прочинивши його, хлопчик визирнув назовні.

— Крис, це ти?

— Ку-ку! — відгукнулася Кристаль. Вона сиділа, зручно вмостившись, на гілці черешні. — Подивимося, Піте, що ти мені приготував на вечерю… — заговорила вона, відкриваючи пластиковий контейнер. — Оце і все? А шматочок пирога покласти не забув?

— Мені стає все важче переконувати матір, що найкращі шматки я залишаю для бродячих котів нашого району. Отже, не вередуй, як завжди.

— Гаразд, я й так дуже задоволена сьогоднішнім вечором, — сказала вона, із апетитом відкушуючи шматок рулету. — Я говорила з Дугласом, і ти мав рацію: хлопець не такий простий, як здається, і він допоможе мені дізнатися одну річ про бабусю.

— Яким чином — якщо, звичайно, ти захочеш ввести мене в курс твоїх незбагненних задумів?

Показавши йому язик, вона відповіла:

— Завтра ми зустрічаємося в будинку його дядька. Пошукаємо записи про ті часи, коли Кендред входив до загону Невидимих. Це буде цікаво!

9
Іще один сон Дугласа

Уночі Дугласу наснився новий кошмар, який знову подарував відчуття реальності. Можливо, тому, що насправді це був зовсім не сон. Принаймні у звичайному розумінні цього слова.

«Двері» — так сказала Кристаль.

Уві сні Дуглас побачив вулиці Туманної Бухти такими, якими вони були шістдесят років тому.

Ніч, дощить. Часті блискавки прорізають небо, бруківкою струмками тече вода.

Це дивно, адже в снах, як правило, не відчувається холод води на тілі та запах океану, принесений вітром.

Жовтувате світло серед струменів дощу. Круглий ліхтар перед входом до приймальні шерифа.

Квапливі кроки асфальтом. Хтось біжить сюди. Важко дихає. Це хлопчисько… хлопчисько, якого Дуглас відразу пізнав. Це Кен, Кен із загону Невидимих.

— Мене звуть Кен Хелловей, — важко відсапуючись, каже хлопчина заступникові шерифа, низенькому чоловікові із заспаними очима.

— Дуже приємно, — відповідає той із сарказмом.

Підліток коливається: не знає, із чого почати. Нарешті вирішує дати волю почуттям:

— Це він! Ми все з’ясували! Затримайте його, а то він їх уб’є!

— Заспокойся, малюче, — щиро радить йому заступник шерифа. — Я нічого не зрозумів. Про що ти?

— Мої друзі! Вони візьмуть Malartium, який я викрав, і…

— А, тепер починаю розуміти: ідеться про зізнання.

— Та яке зізнання! Сьогодні вночі ми з друзями проникли до його будинку, але він на нас чекав і…

— Стривай, я записую. Отже: крадіжка, зазіхання на чужу приватну власність, проникнення в чуже житло…

— Та ні ж, ви мене не зрозуміли, я не прийшов каятися, — кричить Кен, утрачаючи надію. — Я кажу, що знаю, хто викрав цих дітей!

— Що? — дивується заступник шерифа, котрий