Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Браво, Пітере, бурхливі оплески, — проскиглив Дуглас, озираючись у безплідних спробах знайти шлях до відступу.

— Вимушений іще раз просити тебе заспокоїтися, Дугу…

— Навіщо? Чи не будеш такий люб’язний пояснити мені, якого біса…

Не спускаючи очей з одного з тунелів, Пітер вимкнув ліхтар і простягнув Дугласу руку.

— Дугу, ти віриш мені?

— Ні! — схлипнув Дуглас.

Його супутник посміхнувся.

— Я не брехав, коли казав, що знайшов цей зал раніше, ніж вони. Я знаю прохід, яким можна швидко вийти звідси. Вимкни ліхтар і йди за мною.

— Вимкнути ліхтар?.. — пробелькотав Дуглас.

— Так, вимкни ліхтар і дай мені руку.

Дугласу здалося, що він сам собі підписав смертний вирок, але все ж вчинив, як сказали. Відчув, що його тягнуть через зал, тоді як усе ближче віддавалися луною загрозливі вигуки та самовдоволений регіт Ленса.

Пітьма тим часом стала повною. Дугласа кинуло праворуч, ліворуч, потім знову праворуч. Сам того не бажаючи, він почав відчувати повагу до цього чудного хлопчини, який міг у темряві так упевнено прокладати шлях.

Іноді друзі потрапляли в промені світла, що йшло невідомо звідки. Якісь голоси гукали: «Ось вони!» або «Онде!», а потім почулося найстрашніше: «Ми їх візьмемо, вони в глухому куті!»

— Пітере! — здавлено прошепотів Дуглас, — Пітере, будь обережний… — І одразу ж почув тупіт у себе за спиною: вони наздоганяли.

— Пітере! Пітере!..

— Будь готовий стрибнути!

— Га?

Земля раптово вирвалася в Дугласа з-під ніг. Приземлився хлопець невдало, упавши на свого друга. Він знав, що серце фізично не може вистрибнути через рот, але щось уже примушувало його сумніватися в цьому. Побіг далі. Тепер вигуки Ленса та його команди стишував звук підземної річки. Праворуч, іще раз ліворуч і… нарешті вони зупинилися.

Пітер увімкнув ліхтар. Безвихідь, попереду була прямовисна стінка! Із отвору в її нижній частині виливався підземний потік.

— О-о-о… — промовив Пітер.

— Чому ти кажеш «о-о-о»? Чому ти кажеш «о-о-о»? — істерично закричав Дуглас.

Друг невпевнено подивився на нього.

Дугласа охопив жах.

— Ти переплутав тунелі! Ти переплутав тунелі! Ти… ну й гаразд! Куди тече ця підземна річка?

Пітер подивився на жерло, звідки виливався потік.

— До моря, мабуть…

— І яка вірогідність, що ми виберемося звідси?

— Яка вірогідність? Маєш на увазі, скільки мільйонних?

— Сюди! — несподівано наказав голос.

Дуглас оглянувся й був засліплений: хтось світив йому в очі ліхтарем! Хлопчина пригадав, як хтось переслідував їх зовсім нещодавно, й тут промінь ліхтаря перемістився з його обличчя на тунель, звідки вони прибігли.

— Давай за ним! — прокричав Пітер, штовхнувши свого друга, і хлопчик, зовсім уже збитий із пантелику, кинувся за незнайомцем.

Коли вони пробігли метрів сто, Дуглас помітив дивну річ: світло, яке раніше було попереду, тепер освітлювало їх іззаду.

— І ворушися, хом’яче! — вимагав таємничий спільник.

— Ой! — скрикнув Дуглас. Чиясь рука штовхнула його.

Вибігли на місце, де тунель розширювався.

— А зараз тихо! — прошепотів спільник і вимкнув ліхтар. Практично відразу Дугласа засліпили ліхтарі команди Ленса, вороги бігли прямо на них.

Дуглас зупинився, але таємничий спільник штовхав його, примушуючи продовжувати біг, і в якийсь момент... вони опинилися пліч-о-пліч зі своїми переслідувачами! Тільки Ленс і його хлопці спускалися, а вони піднімалися. Одного разу Дуглас був так близько біля одного з хуліганів, що зачепив його ліктем, але той не звернув на це жодної уваги та продовжував мчати тунелем разом із рештою.

«Чому вони мене не побачили?» — здивувався Дуглас.

Вони пробігли ще трохи, і ось нарешті побачили сонячне світло. Востаннє зібравшись на силі, Дуглас і Пітер видерлися назовні.

Дуглас притулився до скелі, щоб відсапатися, і думав, що таємничий рятівник вийде з хвилини на хвилину. Проте ніхто не з’явився.

— Давай, Дугу, — поквапив його Пітер, починаючи бігти до стежини, яка привела їх угору.

— А хіба… — Дуглас насилу перевів дихання, — ми його чекати не будемо? Тобі не цікаво дізнатися, хто врятував наші дули?

— Це цікаво, звичайно, але я хочу відірватися від Ленса та його посіпак!

«Логіка залізна», — вирішив Дуглас, ще раз оглядаючись на вихід із печери. Але жодних слідів рятівника не було.

Ленс Ханігуд розплющив очі.

Він балансував на карнизі башти міської ратуші.

Хлопець злякався. Намагаючись утриматися за мармурову стіну, кинув погляд униз і виявив: він абсолютно голий. Щось висіло в нього на шиї, якась табличка, але він не міг прочитати напису на ній.

Як він сюди потрапив? Пам’ятав лише, що коли вони загубили слід Пітера Пікі, повернулися до міста. Решта пішли підкріпитися в закусочну, а Ленс залишився чекати їх на лавці в саду біля ратуші, й тоді…

У голові в нього пролунав голос.

Голос повідав, що це вона вивела їх угору, і на майбутнє було б краще, аби він і його зграя залишили Пітера Пікі в спокої. А Ленс що відповів?

«Д-добре!»

Голос сказав, що не розчув.

«Доб-ре! — роздратовано продекламував Ленс. — Я все зрозумів! Я облишу Пітера Пікі! Ніхто з моїх його більше й пальцем не чіпатиме!!»

Голос, здавалося, залишився задоволений. Тепер хлопець міг кликати на допомогу.