Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Гей, а зараз що? Ти хочеш, щоб я помер від цікавості?

— Дуглас має рацію, — втрутився Пітер. — Візьми до уваги також і нашу присутність…

— Добре, добре, читаю. Відчепіться.

18.07.1938, 00:55

До біса все!

Пишу на випадок, якщо я теж не зможу із цього виплутатися і Скрімм прикінчить нас усіх.

Щастя, що нам вчора удалося врятуватися після невдалого нападу на будинок Скрімма.

Ми перш за все хотіли визволити дітей. Підійшовши до будівлі, розділилися й кожен ударив зі свого боку. Але там нікого не було, а Скрімм, мабуть, застосував якісь чари, тому що мої друзі почали битися один проти одного. Вони дуже швидко подолали самі себе!

Так вийшло, що я практично не постраждав. Поки решта билися, я втік через віконце з корисним трофеєм — одною із цінних магічних книг, якими володів Скрімм: Malartium. Можливо, це найголовніша Чарівна Книга, адже в підвалі їх було безліч, а ця лежала розкритою окремо, на пюпітрі.

Ми вибралися з будинку Ангуса Скрімма та, перелякані, зібрались у нашій печері. Дамон усе гортав цю бісову (краще й не скажеш) книгу. Уперед і назад, уперед і назад. І я думаю, що він продовжував читати її весь наступний день, бо коли ми зійшлися сьогодні ввечері, він сказав цікаву штуку. Можливо, у нас з’явиться шанс нейтралізувати магію Скрімма. За допомогою особливого ритуалу! Кривавого ритуалу, про який я навіть і говорити не хочу. Від усього цього в моїх друзів, певно, мізки перейшли в рідкий стан.

Напевно, зараз вони вже завершили ритуал і вирушили до будинку Скрімма. А я побіжу до шерифа в надії, що він мені повірить. Я покажу йому годинник Скрімма й розповім про ту ніч у порту.

Господи, зроби так, аби Дамон помилився і шериф та поліцейські не були зачаровані Скріммом. Зроби, щоб мені повірили…

— Що сталося, чому ти знову зупинилася? — роздратовано запитав Дуглас.

— Заспокойся: зошит закінчився, і, якщо не помиляюся, наступний у тебе.

— Н-наступний? — Дуглас почервонів і почав перегортати перший із зошитів, які стопкою лежали перед ним. — Ось… ні, цей, ні… і не цей… А, ось він!

Але цієї миті вікно в стелі розчахнулося і з вулиці ввірвався холодний вітер.

Сонячне світло згасло, а Дугласу, Кристаль і Пітеру довелося чіплятися за будь-що, аби їх не підняв буревій. Легші предмети, зокрема, зошити зі щоденниковими записами, кружляли в повітряному вихорі як опале листя, що потрапило в смерч.

— Тримайтеся міцніше, це магія! — прогорлала Кристаль.

— Це що? — не розчув Дуглас, намагаючись звільнитися від килима, який, здавалося, збирався його задушити.

— Це Скрімм! За допомогою вітру він забирає зошити!

Пронизливо волаючи, Кристаль хотіла втримати зошити, до яких могла дотягнутися рукою. Раптом відчинилися дверцята шафи, і звідти вилетіли згортки рибальської волосіні з іржавими гачками. Вони обвили й почали душити дівчинку, як божевільні змії. Будь-який рух завдавав Кристаль різкого болю.

— Кри-и-ис! — загукав Пітер, прагнучи допомогти, але не зробив і кількох кроків, як увесь пил і бруд зі стелі раптом зірвався, нібито від удару. Сірим вихором це полетіло йому назустріч. Пітер спробував захистити обличчя. Рот і очі йому вдалося міцно закрити, але пил став набиватися в ніс.

Кристаль зрозуміла, що її друг у смертельній небезпеці. Вона кинула зошити й, не звертаючи уваги на волосінь, що все тугіше обмотувала її, простягнула руку до Пітера.

Раптом пил розчинився в повітрі, Пітер зробив глибокий вдих і чхнув, імовірно, голосніше, ніж коли-небудь у житті. Бруд, що не давав дихати, вилетів, і хлопець упав на коліна: носом пішла кров.

Вітер знову на якийсь момент посилився, і в кімнаті виразно пролунав голос:

«Магія — не дитячі іграшки, діточки ви мої».

І зошити вилетіли в розчинене вікно.

Вітер одразу ж припинився, і сонце знову освітило старе горище.

Усі речі лежали в жахливому безладі.

Щоденникових записів більше не існувало.

Дуглас намагався вибратися з-під килима, який міг би його задушити; Кристаль, обмотана рибальською волосінню з гачками, котрі впилися в тіло, була вся в подряпинах і саднах; а Пітер старанно витирав кров, що бігла цівкою в нього з носа.

Кристаль і Пітер сиділи на краєчку ванни, а Дуглас був дуже зайнятий. Спирт і вата для Кристаль, шматок льоду, загорнутий у ганчірку, — для Пітера; потім пластир для подруги (вона використала весь пакет, маленькі, середні й великі шматочки) і знову лід для Пітера — попередній уже майже розтанув. Нічого дивного: їм усипали по перше число.

— Посдухай, Квис, — заговорив Пітер, прикладаючи до носа лід. Окуляри хлопчик зняв і поклав на поличку біля умивальника. — Спасибі за дабагання врятувати беде від пилу… — вимовив він із затиснутим носом.

— Та нема за що — у мене нічого не вийшло. Це було так жахливо… Відчувала своє безсилля, а до цього я не звикла.

— Ласкаво просимо до спільноти простих смертних, — усміхнувся Дуглас. Як компенсацію за пережите хвилювання він приготував один зі своїх «фірмових» бутербродів із величезною кількістю начинки й зараз поволі його поглинав.

— Бає бути сбачдо, — прокоментував Пітер. — А якщо боєї квові додати?

— Фе-е-е, Пітере, яка гидота, — не погодився Дуглас.

— А тобі хіба не все оддо, чиб відгодовуватись?

— Це мій спосіб відновлювати рівновагу. Мені