Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

Раптом десь унизу, під прочиненим вікном, щось заворушилося в кущах.

Дуглас причаївся, не знаючи, що робити далі.

Потім став поволі наближатися до кущів. Чи це, бува, не злодій? Тоді чи не краще тікати? Але щось підказувало йому: це не злодій.

— Стій на місці та не обертайся!

Від цих слів, пошепки сказаних йому на вухо, хлопчик покрився холодним потом.

— Що ти тут робиш, хом’яче, часом не стежиш за мною?

Дуглас спочатку вирішив усе заперечувати, але потім йому дещо спало на думку.

— А ти… це ти врятував нас у печері від Ленса та його зграї, я вгадав?

Запитання хлопчини, мабуть, здивувало співрозмовника, тому той не відповів. Дуглас скористався його сум’яттям і оглянувся, але позаду нікого не було.

Хлопець вирішив не здаватися:

— І це ти підняв Ленса на верхівку ратуші, чи не так?

Ставлячи запитання, він дивився навсібіч. Але нікого ніде не бачив.

Зробив іще спробу:

— Ти із загону Невидимих, правда?

Дуглас оглянувся ще раз і ось він, таємничий рятівник, точніше… рятівниця! Перед ним стояв не хто інший, як дівчинка приблизно його віку, з довгою рудою косою та веснянкуватим обличчям.

— А ти племінник Кендреда Хелловея, так? — запитала вона, вже не прагнучи робити свій голос грубим.

Дуглас посміхнувся та простягнув руку:

— Привіт! Мене звуть…

— Дугласе Маклеод, я про тебе вже все знаю, — відповіла дівчинка, ігноруючи простягнуту руку. — Я Кристаль Купер. Чи ти й це вже вгадав?

— Якщо так, я радий, що ти не виїхала до Голлівуду. Можна запитати, чому ти шпіониш за моїм дядьком?

— Бачиш, я тут через купу причин, про які тобі краще не знати, повір. А зараз іди звідси…

Кристаль спробувала взяти Дугласа за плече та раптом замовкла. Відсмикнула руку, ніби опеклася, й пильно подивилася на нього. Тільки тепер Дуглас звернув увагу, що її очі світяться в темряві.

— Ти… ти Двері… — прошепотіла вона.

— Як… Двері? Спасибі, що я хоч не від рідного батька це дізнався… — спробував пожартувати Дуглас, але його надто стурбувала ця дивна дівчинка.

— Ходімо, — тихо запросила вона, — ти маєш усе знати.

Тим часом у будинку відбувалася незвичайна розмова.

— Я тобі кажу, це так і є, Кене, — вигукнула Грета Роулендс, і крижинки в її келиху лікеру задзвеніли. — Чи ти чекаєш, доки буде вбито всіх, і лише тоді повіриш, що він повернувся?

— Грета права, мій друже, — втрутився Девлін Стівенсон. — Смерть Марка вельми показова. Скрімм повернувся! Адже Марк написав ім’я, що ж іще треба?

— Його ім’я? — стривожився Кендред Хелловей. — Звідки ти знаєш?

— У мене знайомий у поліції… Ім’я Скрімма написане на одному з папірців, виявлених на письмовому столі Марка. Але на цьому дива не закінчуються: тіло знайшли вдома і за висновком слідчого смерть була природною, як і в решти…

— Інфаркт у нього, апоплексія мозку в Сьюзан, — уточнила Грета, наповнюючи три келихи напоєм, приготованим нею самою з трав.

— Так, але є одна обставина, яку поліція не змогла пояснити, — продовжував Девлін, беручи свою порцію, — чому одяг обох був мокрим від дощу та морської води, хоча тіла були знайдені вдома?

— Дощ… — подумав Кен уголос, — як тієї ночі…

— Послухай, Кендреде, — звернулася до нього Грета, подаючи келих, — я не знаю, що ти там вивчав упродовж усіх цих років, але моя причетність до магії обмежений ворожінням на картах і прогнозом майбутнього для тих, хто в це вірить. Не то щоб я не знала, як робити свою роботу, але…

— Грета хоче сказати, — втрутився Девлін, — що нам до зарізу потрібна книга Скрімма: це єдина можливість зупинити його!

— Але… але в мене її немає!

— Так уже й немає, Кене? — Девлін скептично подивився на нього. — Із твоєю пристрастю до стародавніх фоліантів? Хочеш сказати, що за всі ці роки в тебе ніколи не виникало бажання навіть просто знайти її?

— Ви що, думаєте, я брехатиму в такій серйозній справі? Ви ж мені самі розповідали, що Malartium був утрачений під час вашої сутички зі Скріммом!

— Ну тоді хай небо тобі допомагає, Кене, — відповів Девлін, падаючи в крісло. — Хай небо тобі допомагає.

— Стривайте, ми ще з Дамоном не говорили… — втрутилася Грета.

— Це так, але хто знає, де він зараз… — заперечив Кен. — Він часто їздить у справах до Південної Африки.

— У всякому разі наш обов’язок — попередити його про смертельну небезпеку, — зітхнув Девлін.

Дуглас і Кристаль сиділи на верхньому майданчику старого маяка. Звідси відкривався чудовий краєвид. Цієї ночі вся Туманна Бухта була вкрита туманом, але вище, на небі, виразно виділялися зірки й повний місяць.

— Так ось де ти ховаєшся… — промовив Дуглас. — Гарна місцинка, красивіше й не вигадаєш.

— Дугласе, послухай… Буде краще, якщо я почну тобі дещо пояснювати…

— Так, скористаємося моментом.

Дуглас відкинувся на спинку розхитаного стільця, склавши руки на потилиці.

— …до того, як ти зробиш яку-небудь дурість, що виявиться для тебе фатальною, — доповнила дівчинка.

Дуглас не змінив свого положення, але було чутно, як він ковтнув.

— Так-от… Не знаю із чого б почати…

— Спробуй із початку.

— Ні, з кінця буде