Примхлива мрія - Agrafena

Коли переливчаста хмарка піднялася вгору, перевертень ніби застиг на місці. Я не стала питати, чи вразила його, бо мені було байдуже до його емоцій. Розмовляти з нерухомою статуєю не було сенсу.
Сміливо попрямувала до виходу, взялася за ручку дверей і на мить прислухалася. Те, що ніхто не прибіг на шум у халупі, вселяло надію на успіх. Тихенько прочинила двері і обережно визирнула назовні.

Швидко оцінила обстановку: будинок, в якому ми перебували, стояв на краю селища. Було ще не зовсім темно, й чотирьох перевертнів, що сиділи на лавці спиною до мене в невеликій, майже зруйнованій альтанці метрів за десять, я побачила досить чітко. Їх оточувала зграйка світлячків.

Ніхто з них, мабуть, навіть не підозрював, що молоде дівчисько зможе втекти від альфи та мага. Тож вони не оглядалися, тримали під контролем лише дорогу що проходила між полями з високими рослинами й вела, напевно, до села..

Нікого більше не побачила. Помітила тільки, що майже під прямим кутом до дороги від розвалюхи, з якої я вийшла, у бік лісу чи парку, що це було, не зрозуміла, йде широка стежка.

Відстань до найближчих дерев була метрів триста, якщо не більше. Туди я й вирішила рвонути. Якщо удача буде на моєму боці, я встигну добігти до краю лісу, а там постараюсь сховатися, замаскувавши свій запах якимись рослинами.

Намагаючись ступати якомога тихіше і просто по доріжці, щоб нічого не хруснуло, пробігла кілька метрів. Але нерви не витримали, і я, не відчуваючи під собою ніг, помчала в бік лісу. Тільки тепер я оцінила, що на мені кросівки, а не туфлі.

Втекти не вдалося. Не пробігла й половини шляху, як позаду пролунав розлючений крик, і над головою з’явилася освітлювальна кулька.

Ех, пошкодувала я, додаючи швидкості так, що навіть серце, здавалося, билося в горлі, а не там, де йому належить за анатомією. Міцна черепушка виявилася у мага, швидко очухався.

Зчинилася тривога, і всі дозорці побігли в мій бік. На ходу озирнулася, і, не було б мені так страшно, то, мабуть, розсміялася б від побаченого.

Якби у мене була хоч секунда подумати, пошкодувала б, що образила чаклуна. Можливо, він дозволив би мені втекти. Але тепер, люто вигукуючи якісь лайки, він очолював погоню.

Він підхопив балахон, щоб не заважав бігти, і тепер в світлі перелітної "лампочки" його голі коліна і те, що трохи вище, весело виблискувало.

Зовсім не до сміху стало, коли знову кинула погляд назад і побачила, що двоє переслідувачів пригальмували і почали обертатися чорними вовками.

От і все. Тепер мені точно капець.

Мабуть, час зупинитися і здатися на милість переможців. Хто знає, що станеться, коли ці перевертні мене наздоженуть. А вони точно наздоженуть, сумнівів немає. Хоч я і бігаю швидко, але перегнати вовка навряд чи зможу.

Розпалені погонею, вони можуть завдати мені шкоди, покалічити або взагалі загризти. Чи дав їм альфа наказ не вбивати мене, якщо щось піде не так?

З'ясовувати це не хотілося. Дуже шкода, але мені все ж таки доведеться зупинитися.

Тільки подумала про це, як знову почула лайки ображеного мага, що мчав за мною. Він також зрозумів, що скоро відіграється за свою зганьблену честь, і прискорився.

До його криків додалося грізне гарчання перевертнів, що прийняли свою другу іпостась, і я майже втратила надію.

Зупинитись. Потрібно зупинитися, доки не пізно. Прямо зараз.

І я... побігла ще швидше. Навіщо? Сама не знаю. Просто з упертості. Чітко розуміла, що чортовий ліс, до якого я так і не дісталася, мене вже не врятує, хоч величезні дерева чорніли майже поруч.

Ще одна освітлювальна кулька загорілася в небі й помчала поперед мене, ніби переслідувачам знадобилася додаткова "лампочка". Ніби вони і так погано бачили свою мету!

Кров поштовхами билась у мене в скронях, повітря не вистачало, закололо в боці, і зір почав затягуватися пеленою.

Тому я не одразу зрозуміла: щось змінилося. Гарчання, виття і нова порція лайки позаду мене, чаклун уже верещав від люті. Але раптом я здогадалася, що ще один спалах попереду мене – це не новий світильник мага, а портал, що відкрився біля краю лісу.

Всю мою істоту затопила така радість, що виникло непереборне бажання заверещати не гірше за мага, але леді не належить кричати, як портовий вантажник.

Але... я не леді і тому, як з порталу вилетів величезний білий вовк, я все-таки закричала:

- Пашка!

Я знаю, що то він! Точно знаю!

Від радості у мене аж другий подих відкрився. Я, не розбираючи дороги, рвонула назустріч вискаленому звірові. З порталу за Рідом вискочили троє чоловіків. Всіх я чудово знала. Двоє з них – мій свекор і Торстейн – миттєво прийняли свою іншу сутність і промчали повз мене назустріч антрацитовим. 

Білий вовк, який вискочив першим, одразу обернувся і кинувся до мене. Мій коханий блондин схопив мене і притиснув до своїх кам'яних грудей з такою силою, що аж ребра затріщали. 

Я тільки встигла помітити, як останній із прибулих уважно оглянув місце подій і, різко обернувшись, знову зробив крок у портал. 

Я його не звинувачувала за це. Навпаки, готова була розцілувати за те, що він прислухався до мого прохання, не замкнув мого чоловіка, не знерухомив його, допоміг у пошуку. Адже без можливості Верховного будувати портали, навряд чи пошукова група змогла б йти за нами майже по п'ятах.

А те, що він пішов, теж було правильним. Верховний альфа – один на весь клан, і наражати себе на небезпеку він не має права. 

Звуки бою, вереск, гарчання, стогін лунали у мене за спиною, а я не могла відірватися від свого чоловіка.

- Паш, - простогнала я, марно намагаючись вирватися з його міцних обіймів, - Пашо, відпусти! Твоя допомога зараз потрібна батькові.

Але мій чоловік наче не чув мене.

- Пашо, нас уб'ють, якщо ти не допоможеш! Вони самі не впораються!

Ох, дарма я це сказала. Чоловіка аж затрясло, і він рвучко почав перевіряти мене на наявність ушкоджень. Його очі, ще мить тому яскраво-жовті, раптом потемніли. Тільки бурштиновий обідок навколо чорних, як ніч, зіниць нагадував, що ці дикі очі належать людині.