Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Боромир мовчав. Невтомно ревів Раурос. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тремтів.

Раптом Боромир підійшов і сів поруч.

— А ти впевнений, що не страждаєш намарно? — спитав він. — Я хочу тобі допомогти. Тобі потрібна порада у твоєму важкому виборі. Чи не послухаєш мене?

— Мабуть, я вже знаю, яка буде твоя порада, Боромире, — сказав Фродо. — І вона би здавалася мудрою, та моє серце остерігає.

— Остерігає? Остерігає від чого? — різко спитав Боромир.

— Від зволікання. Від шляху, який видається легшим. Від перекладання мого тягаря на когось іншого. Від… ну, якщо говорити відверто… від надії на силу і правдивість людей.

— Але ж та сила довго охороняла вас у вашій маленькій країні, хоча ви про це і не знали.

— Я не сумніваюсь у мужності твого народу. Та світ змінюється. Можливо, стіни Мінас-Тіріта міцні, та чи цього досить. Коли вони впадуть, що тоді?

— Ми з доблестю поляжемо у битві. Але ж є надія, що вони не впадуть.

— Надії нема, доки існує Перстень, — сказав Фродо.

— Ах! Перстень! — очі Боромира заблищали. — Перстень! Чи не дивно, що ми мусимо пережити стільки страхів і сумнівів через отаку дрібничку? Таку дрібничку! А я лише мигцем бачив її в Домі Елронда. Можна ще раз поглянути?

Фродо підвів очі. Серце його захололо. Він вловив дивний блиск в очах Боромира, хоч обличчя його було добре та приязне.

— Краще його не діставати, — відповів Фродо.

— Як знаєш. Мені байдуже, — сказав Боромир. — А говорити про нього можна? Бо всі ви думаєте лише про його силу в руках Ворога: про використання на зло, а не на добро. Світ змінюється, кажеш? Мінас-Тіріт загине, якщо Перстень існуватиме. Але чому? Звісно, якщо буде в руках Ворога. Та чому, якщо буде у нас?

— Чи ти нічого не чув на Раді? — відповів Фродо. — Тому що ми не можемо користуватися Перснем: усе, що робиться з його допомогою, обертається на зло.

Боромир підхопився і нетерпляче заходив по галявині.

— Усе те ж саме, — вигукнув він. — Ґандалф, Елронд — усі вони навчили тебе так говорити. Мабуть, вони праві щодо себе самих. Усі ці ельфи, напівельфи та чарівники, можливо, справді потраплять у біду. Проте я часто замислююся, мудрі вони чи просто боязкі. Та кожному своє. Щирих людей ніхто не спокусить. Ми в Мінас-Тіріті непохитно стояли впродовж довгих років випробувань. Нам не потрібна влада магів, а тільки сила, щоби захиститися, сила для праведної справи. І дивись! У важкі часи доля виносить на світло Перстень Влади. Це подарунок, повір мені, подарунок ворогам Мордору. Безумство — не використати його, не повернути силу Ворога проти нього самого. Тільки безстрашні, безжальні, тільки вони досягнуть перемоги. Чого не зробить у такий час воїн, великий вождь? Чого би не зробив Араґорн? А якщо він відмовляється, то чому не Боромир? Перстень дав би мені силу, щоби панувати. Як розігнав би я військо Мордору, а всі люди зібралися би під моїми хоругвами!

Боромир крокував туди-назад, говорив усе голосніше. Він, здавалось, уже забув про Фродо, розмірковуючи про мури та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів і майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор, а сам ставав могутнім королем, мудрим і великодушним. Раптом він зупинився і махнув руками.

— А вони хочуть його викинути! — вигукнув він. — Я не кажу знищити. Це, мабуть, було би добре, якби давало хоч якусь надію. Але такої надії нема. Нам пропонують лише один план — послати дрібнолюдика навмання до Мордору і дати Ворогові нагоду повернути собі Перстень. Безумство!

Адже ти розумієш це, мій друже? — сказав він, раптом знову обертаючись до Фродо. — Ти кажеш, що боїшся. Якщо це справді так, то і найхоробріший вибачив би тобі. Та можливо, це просто твій здоровий глузд бунтується?

— Ні, це страх, — сказав Фродо. — Просто страх. Але я радий, що ти висловився так відверто. Тепер я бачу все ясніше.

— Отже, ти підеш до Мінас-Тіріта? — вигукнув Боромир. Очі його сяяли, обличчя напружилося.

— Ти неправильно мене зрозумів, — відповів Фродо.

— Але ти відвідаєш нас, хоча би ненадовго? — наполягав Боромир. — Моє місто вже недалеко, а звідти до Мордору майже стільки само, як і звідси. Ми довго блукали у глушині, й перш ніж рушати далі, ти мусиш розвідати, що робить Ворог. Ходімо зі мною, Фродо. Якщо вже ти мусиш іти, то спершу варто відпочити.

Він дружньо поклав руку на плече гобіта; але Фродо відчув, як та рука тремтіла від придушеного збудження. Фродо швидко відступив і і тривогою поглянув на високого чоловіка, приблизно вдвічі вищого та набагато сильнішого за нього.

— Чому ти такий неприязний? — сказав Боромир. — Я чесна людина, не злодій і не зрадник. Мені потрібний твій Перстень: тепер ти це знаєш; але даю слово честі, що не хочу його для себе назавжди. Невже ти не дозволиш мені хоча би спробувати? Позич мені Перстень!

— Ні, ні! — крикнув Фродо. — Рада доручила мені його охороняти!

— Через нашу власну дурість здолає нас Ворог! — вигукнув Боромир. — Як це мене лютить! Дурень! Упертий дурень! Добровільно кидатися на смерть і зруйнувати нашу справу! Якщо хтось зі смертних має право на Перстень, то це люди Нуменору, а не дрібнолюдики. Він у тебе лише через безглузду випадковість. Він міг стати моїм. Він мусить бути моїм. Дай його мені!

Фродо не відповів, а відступив назад, так аби між ними стояв великий плаский камінь.

— Ну ж бо, ну, мій друже! — вже лагіднішим тоном заговорив Боромир. — Чом тобі не позбутися його? Чому не звільнитися від сумнівів і страхів? Якщо хочеш, можеш у всьому звинуватити мене. Можеш сказати, що я був дужчий за тебе й відібрав його силоміць. Бо я справді дужчий за тебе, дрібнолюдику! — крикнув він і раптом вискочив на камінь і кинувся на Фродо. Його вродливе, приємне обличчя огидно спотворилося, в очах палав лютий вогонь.

Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишалося тільки одне: тремтячою рукою він витяг Перстень із ланцюжком і швидко надягнув його на палець саме в ту мить, коли Боромир знову стрибнув. Чоловік щось вигукнув, на мить спантеличено завмер, а потім шалено заметався, нишпорячи поміж скель і дерев.

— Нікчемний шахраю! — кричав він. — Дай-но тільки тебе вхопити! Тепер я знаю, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові й зрадиш нас усіх. Ти тільки й вичікував нагоди покинути нас у біді. Будь проклятий ти й усі дрібнолюдики! Смерть і тьма на ваші голови! —