Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Коло стіни хати стояла Катерина Вишневська.

Мертва.

Переді мною стояв її труп.

У довгій розірваній сорочині, обляпаній у засохлу кров.

Очі дівчини світилися зеленим.

Вона де-не-де посивіла, а з-під губ стирчали довгі ікла.

— Іди сюди, Хведю, — прохрипіла вона тихо і простягла до мене свої білі руки, — поцілуємось.

Тільки тоді я помітив у неї на шиї засохлі патьоки крові. І дві великі, глибокі, потворні рани-цятки.

— Поцілуємось, — хрипіла Катерина.

Я мовчав.

— Любиш же мене, Хведю? — прорекла вона далі. — Пам’ятаєш, казав: люблю тебе, Катрусю?

— Ти не вона, — одповів я.

— Вона, вона, — закивала упириця мертвою головою, закліпала мертвими повіками, вилупила холодні очі. — Чим же ж я не я? Чи голівонька дівоча не моя? Чи ж рученьки білі чи стан молоденький? Мо’, губи солодкі не мені ти цілував?

Я зиркнув на її пересохлі, безкровні губи.

— Не тобі, — прорік.

А в голові стукотіло: молода…молода…молода…

Я старий, чумний, усіма забутий козак Хведько, прогуляв життя, провоював, а мені б…

Скільки я ніченьок не засинав до світу, об однім лиш мріяв: вернуть, вернуть щоб назад двадцять літ. А ось вона переді мною, молода. На двадцять літ молодша за мене любов.

Покійна моя любов.

Груша заскрипіла, як од судоми, завищала клята стара груша під вікном похиленої хатини на хуторі, загубленому в лісах.

— Оддай мені свою кров, — шепотіла Катруся, — верни мені мої літа.

А я стояв на рубежі.

І не бачив ні її, ні хати, ні мутних зір, ні повного місяця, ні розхристаних хмар над головою.

У берегах голосили русалки.

А десь далеко в діброві вив вовкун, комусь снились сни, жахливі сни, а молода упириця оголила білі ікла і обплела мені шию мертвими своїми руками.

— Цілуй, Катрусю, цілуй, — шепотів я, одурманений, — та й пий мене такого.

Зорі гули в вишині.

Мертві зорі.

— Та й голівонька моя, та й рученьки білі, та й стан молоденький… — хрипіла вона, а мені вчувалося:

«— До шатра боярина Пожарського, хутчіш!

— Онно там москалі!

— Вурдалаки поспіли.

— Хведько!

— Вбив його якийсь московіт, ото і все.

— Я ж люблю тебе, Катрусю, понад усе на світі.

— Ми товариші, з дитинства.

— А ви, хлопці, мо’, б голосніш балакали, так я засну швидше.

— Царство небесне.

— Царство.

І коня я мав,

І стежку я знав,

І мати пускала,

Молодша сестра,

Бодай не зросла,

Сідельце сховала».

Ось-ось ікла б мали нахромити на себе безглузду плоть.

Аж тут:

«— Блискавичка! Блискавичка! О, дядечку, бачите, я вже вмію, щоб вертілась, як ви вчили. Уже навіть писала! На піску коло річки вербовою паличкою».

І Наталчине усміхнене обличчя…

Це був один рух.

Один удар по прожитому і незворотному.

По колишньому життю.

Шабля, яку я завжди носив із собою, спав із нею, обідав із нею, отже, шабля та була на диво замашною.

Одним рвучким рухом я вирвався з обіймів мертвяка і одсік йому голову.

— Місяць уповні. Вовкулак. Хутір у лісах. Ната-а-а-а-ля! — простогнав я. — Хто послав? — сіпнувся до мертвяка. — Хто послав?

До його одрубаної голови.

— Хо-хо-хо! — просичали посинілі губи, посвистуючи крізь довгі ікла. — Ще чого!

— А так?

Я видобув натільний хрестик і підніс його до брів мертвеця.

Той зачав кричати.

— Хто? — мене осяяла здогадка. — Борковський? Чернігівський полковник?

— Він, — просичав мертвець.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — мовив я і перехрестив мертвеця хрестом.

Той обернувся на прах.

— Ой дурень я, дурень! — викрикував далі я і вже біг до коня. — Горе мені, бовдуру! Горе! Ньо, пішов! — крикнув я на жеребця і помчав вулицями сплячого хутора.

На своє щастя, я знайшов Наталю швидко, цілою і неушкодженою — вона йшла додому удвох із Гнатом.

— Шо сталося, дядечку? — спиталася мене спантеличена Наталя і недоладно клацнула чотками. — А ми онде порішили раніше піти, бо… Та шо ж там сталося?

І тут я побачив у кінці провулка людей.

Хоч хтозна, правда, чи то були люди, бо рухались вони навдивовижу швидко як для людей.

— Назад, діти! — закричав я і скочив з коня. — В кущі ховайтесь!

І це сказане було першою моєю помилкою, зробленою сеї недоброї ночі.

Повний місяць аж сліпив.

Я вистрілив у постаті з пістоля, тоді з другого — без толку.

Затим я вихопив шаблю і твердо вийшов уперед.

Простаті призупинились.

— Хто будете, панове? — спитав, хижо зиркаючи в їхні червоні вогники на місці очей.

Один засміявся.

Другий припинив його і мовив так само насмішливо:

— Полтавський вовкулачий загін.

— Хто послав? — спитав я ще.

— Пан полковник Іван Іскра.

— За чим?

— По ваші душі.

Тут я і зачав сікти.

Двох вовкулаків звалив зразу. Вони стояли у зручному положенні до моєї правиці.

Перекинувши шабельку в ліву руку, — це все вклалось в якусь мить, — я зачепив лише одного. Вони ж були навдивовижу спритні. Чорна волохата тінь другого тут же високо підстрибнула і ледь не вчепилась у моє горло. Тут до мене і підлетів Гнат — штовхнув вовкулака дрином.

— Назад! Назад! — кричав я джурі. — В кущі!

(І тим підсилив свою першу помилку.)

За тим я добив лежачого перевертня і приготувався зчепитись із рештою.

— Оддай дівчину, — говорив мені ватажок, — і тобі нічого не буде. А так здохнеш.

Я мовчав і примірявся, як зручніше по ньому рубонути.

— А такого не хочеш? — почувся Наталчин сердитий голос. Вона, виявляється, стояла за моєю спиною. Дівчина тихенько зашепотіла заклинання і виставила вперед руки, закотивши рукава.

Стиснула кулаки.

Вовкулаки заціпеніли.

Тоді Наталя підійшла трохи ближче, так само тримаючи руки витягнутими.

Тоді повела одною рукою вправо-вліво над другою, усе в бік вовкунів.

Ті один за одним захитались, тинялись, наче захмелілі.

Наталя виставила долоні вперед із розігнутим вказівним пальцем і повільно зупинила, звівши руки докупи. І вовкулаки навкруг неї, наче чумні, закрутились у різні боки по колу, мовби в якому навіженому танку-круговоді, тільки не тримаючись за руки.

Коло стрімко розширювалось.

Доки Наталя не збила їх у купу і не кинула так на узбіччі дороги, розірвавши невидимі нитки, що їх зв’язували.

Ті одразу ж розчумались, почали тікати геть.

— А де ж Гнат? Гнат! — схаменулась Наталка.

Але було пізно.

Вовкулаки тікали через хащі і забрали джуру з собою.

І це я був винен. Це була моя помилка.

— Ми його знайдемо, знайдемо, Наталю, — заспокоював я дівчину, — треба підіймати ґвалт, збирати людей, хуторян. На коня, доню.

Ми стрімко зірвалися з місця.

— Поїдемо вулицею, через зарості небезпечно, — сказав я, і це