Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— Ви чого, дядьку? — переймалась вона за мене, — все ж буде добре дядечку. Ви ж самі казали.

І тут, у цю хвилю, я поглянув у її глибокі оченята, наче своїм убогим розумом осягнув нарешті усе, що мусив осягнути за свій немалий вік.

«Наталка, Наталя, Наталочка», — подумав я і усміхнувся добродушно.

— Ну звичайно, добре. Звичайно, все тепер буде добре, доню! — і обняв її не те що як племінницю, а справді як рідну дочку. Тепер я був чистий перед своєю совістю, бо не збрехав же, хай вона мені й не дочка, бо не заміню ж їй батька, але рідна вона мені.

І я для неї, виходить, жив, я недаремно жив.

І вона ж варта того, щоб пережити заради неї все, що я пережив.

Вона варта ще стократ пережити те саме.

«Ось воно, виходить, як, — із полегшенням подумав я. — Оце воно, може, і є путі Господні…»

Ми повернулись було йти в хату, коли я почув десь поруч похмуре жалісливе виття.

— Що то? — спитав я Наталю. — Що воно виє?

— Вовки, — спокійно повіла та. — Там же ліси, — кивнула за зарості ставка. — Ото ж і виє, бува.

І тут я вже вдруге згадав почуті вві сні слова польового духа: «То хутір вовкулачий, лихий. Ночі бійся. І повного місяця…»

V. Ой розвивайся, ой та сухий дубе

— Ой розвивайся, ой та сухий дубе,

Скоро мороз буде.

Гей, убирайся ж, молодий козаче,

Завтра похід буде, — наближався до нас і виспівував якийсь юнак.

— А чого се ти, Гнате, розійшовся зі своїми дубами та на ніч дивлячись? — окликнула його Наталя. — Шо тобі, більше ото на співи дня нема?

Ми йшли вуличкою між яворів та осокорів униз до будинку сотника Черниша.

— А, то ти, Наталю! Привіт! Здрастуйте, пане! — одказав нам юнак і спинився. — А я, люди добрі, на війну зібрався, от і співаю. Мені теперечки можна, — мовив поважно і гордо.

— На яку в чорта війну, сякий-такий? — осадила його Наталка. — Ти б ліпше город свій брався садити, вражий син! А то мати бідні заслабли, а тебе, лиципора, не нагнеш! В одних вас на кутку не саджений.

«Слушно», — подумав про себе я.

— Та чого ти, Наталю, — ображено похнюпився молодик. — Так уже і тільки в нас. А онно в Івашів…

— Ти мені зуби не заговорюй, — знов суворо гримнула Наталка. — Розказуй давай, шо за війна така.

Хлопець звеселився.

— Казали… — мовив.

— Хто казав? — тут же обізвалась Наталя.

— Люди казали.

— Ну ясно.

— Так от, казали, мовбито Самойлович збирає людей на похід проти Дорошенка. А ще мова така ходить, що татари підступають до Чигирина, то треба ж боронити…

— Тобі треба? — спитала Наталка.

— Усім нам, — здивовано мовив Гнат.

— Мені не треба, — впевнено одповіла дівчина.

— Ну… — розгубився хлопець.

— Ану не спіши, хлопче, — мовив я, — ти скажи докладно, хто тобі так повів.

— Отож бо, — підтримала мене небога.

— Там, — вказав хлопець пальцем у край вулиці. — При хазяйстві пана сотника балакають.

— Зрозуміло, — кивнув я. — Треба б розпитати, — додав затим сам до себе.

— Ну добре, — мовив хлопчина. — Піду вже я тоді. Щасти вам, — махнув рукою.

— Дивись тільки, Гнате, без мого дозволу шоб ні на яку війну, дивись мені!

— Слухаюсь, Наталочко! — випрямився Гнат. — Без твого дозволу ні-ні!

Я не здивувався тому, бо вже знав, що моя Наталя — ватажок усієї хутірської молоді, і дівчат, і хлопців. Це й зрозуміло: її ж тато — отаман Безрідний, а його я знав добре.

— А чого це у вас в селенні, Наталю, — спитав я, підходячи до господи сотника, — собак не чути?

— А вони тут ночами не гавкають, — повіла Наталя, — по будах сидять, і не виженеш їх відти, хоч із гармати стріляй. Напасть ціла. Воно ще нічого, що хутір глухий, шляхів великих поруч нема, а то б ще крадії які або й розбійники в двір залізли, а ми б і не знали.

— То мо, й не дуже добре, що місцина глуха, — мовив я, — як подивитись.

Пан сотник Черниш (а для мене досі курінний Петро) ждав нас на крилечку і доброзичливо всміхався.

— Здоров і удруге, Хведько! — прорік він голосно. — Дуже приємно мені, бач, із тобою здоровкатись, неначе знову себе молодим одчуваю і стою не під хатою, а під куренем нашим…Ех, були колись часи…

— Таки були, — мовив я.

— Здрастуй, Наталю, — озвався Черниш до Наталки.

— Здрастуйте, — одповіла вона наче трохи винувато, але все ж із гідністю.

— Давай, Наталю, забудемо старе і не сваритимемось більше, — проговорив Петро доброзичливо, — ти мені тепер як рідня, справжня рідня, бо дядько твій — мій друг і брат мій, бо на Січі в ті часи браталися кріпше, ніж од спільних батьків і спільної крові. Я тобі, Наталю, й поможу скрізь, і вступлюся за тебе…

— Та я й сама за себе вступлюся, — мовила дівчина і клацнула чотками (вона як ухопила їх у мене під хатою тітки Христі, так і не випускала більше з рук).

— Я знаю, Наталю. Та воно й не дивно, раз у тебе такий рід.

Я ледь не хихикнув — знав би пан сотник, що у Наталі за рід. Та нічого.

— Ну то що, Наталю, мир? — спитав сотник.

Наталя зиркнула запитально на мене, я кивнув, тоді на сотника і сповістила стримано:

— Мир.

— Ну от і добре, — звеселився сотник, — ідімте хутчіш у хату, а то вечеря холоне.

Ми зайшли. Господа у пана сотника Черниша була заможно обставлена, розцяцькована. У світлиці на стіні висіла пара шаблюк і мушкет, якісь дорогі килими — багато чого. Стіл ломився від наїдків і частувань. Над ним порались наймичка і сотникова жінка.

Ми поздоровкались, зайшли, сіли.

Коли вже ми з паном сотником вгріли по чарці і закусили шматком ковбаси та ще пак пом’янули товаришів молодості, мені прийшло в голову спитати за той збір добрих молодців та можливу війну.

— Оце, Петре Самойловичу, — кажу йому, — почув нині од людей…

— Од яких людей? — сіпнувся він.

«От сучий син!» — усміхнувся я про себе.

— Та так, на вулиці, — одповів.

— І що?

— Та кажуть, ніби війна близиться. З Дорошенком. Чи з татарами. Кажуть, татари на Чигирин мітять. І пан гетьман Самойлович воїнство збирає. Так чи не так? Чи, мо’, брешуть люди добрі?

— Брешуть, — запевнив мене Черниш. — Брешуть, сучі діти!

«Та вже ж», — знову всміхнувся про себе я.

— А якщо чесно, — сотник нахилився до мене, — чернігівський