Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
— І що, то таки польовик був? — не йняв віри я.
— Істинно, — запевняла бабця. — Істинно, синку, польовик. А мені ж і дід отой Ладим, чи як його, Ладим, а бач, на старість і не згадаю, вдвічі старший, на тому краю вулиці жив. Знахар був. Так я ж не сама придумала, це ж він мені сказав, істинно, Прісько, польовик був. Тобі тепер каже, Прісько, до святої неділі, поки службу в церкві одправлять, у поле виходить не можна. А ще ліпше — каже — аж до Спасу не виходь. Та куди там до Спасу! На другий день, либонь, і вийшла. Бо ж одроблять за мене хто буде? Лисий чорт, прости Господи?
— Та воно таки так, — погодився я.
Бабця всідалась на печі, а я на полу коло неї. Близився вечір.
Наталка з тіткою Христею і зведеними сестрами-близнючками подалися до річки, що попід дібровою, прати чи вимочувати полотно, я вже й не згадаю.
А сам же я збалакався з бабцею за польовика, бо мене досі тривожив отой сон, хоч пройшло вже й з місяць або півтора, і нічого особливого, слава тобі, Господи, не ставалось. Одначе ж насторожувало мене бачене уві сні:
«Конотопська битва, нічний Чернігів, дячок хутірської церкви — покійний дячок. Чорна бричка, щось у небі над Черніговом — що то воно було? Мертва Катруся. Мертве і постале з могили кохання молодості — що б то все значило?»
— Ну добре, бабцю, лежіть, піду я наших дівчат стріну, — прорік я.
— Ага, іди, сину, іди. А я одпочину. Добре. Розвеселив стару.
— Завжди радий, — кивнув я і вийшов.
Сонце вже майже осіло за далекими степами.
Понад шляхом знов розіславсь туман, обліпив придорожні вишеньки.
А ген над лісами ось-ось мали зайнятись зорі. «Чого ж їх до сих пір нема?» — подумав я, але мої хвилювання були марними. Я перестрів жіноцтво на роздоріжжі коло західної околиці хутора.
— А де Наталя? — спитав я, здивувавшись, що її немає.
— А он позаду йде, — одказала Ярина, чи мо, Марина. Близнят я ще не навчився розрізняти, та й взагалі сумнівався, що це можливо, — покотьолом грається.
— Чим? — не зрозумів я.
— А блискучим тим. Блискавкою, круглою, що ви її кидати навчили.
— Пане Хведько! — підійшла ближче тітка Христя. — Ви вже вибачайте, ви їй рідня, я ніхто, а одначе скажу: ви мовите, що вчите її, а я бачу, що як грамоті, так може і вчите, та як розказуєте за життя, теж вчите, а інше — так то ви з нею відьмуєте. Відьмуванню вчите. Я вам, пане Хведько, скажу так: ви б її відьмувати не заохочували. А то про неї й так півхутора бозна й що по закутках гомонить, а тут ще — на тобі! Я вам не казала, як рік тому пан сотник Перебрьоха з он того хутора, що за могилами, там відьом ув озері топив через посуху, що там настала, дак казав, що не випливе — значить, не винувата, а випливе — значить, відьма.
Цю казку я чув уже тисячу разів.
Хуторянам упору було нею дітей своїх лякати.
— Заспокойтесь, пані Христю, ніяке то не відьомство, — пояснив я.
— Та вже ж, не відьомство, — одповіла тітка, вже йдучи далі. — Іде, а в руках у неї — а Боже світе праведний — горить, тріщить, вертиться, ой!
Наталя справді йшла шляхом з палаючою кулькою в руках.
Кулька справді тріщала, на кшталт маленької громовиці, миготіла, а Наталка то підкидала її вгору, то вбік, та летіла над дорогою чи придорожніми яворами і, крутнувшись, верталась назад до рук дівчини.
— Блискавичка! Блискавичка! — всміхалась дівчина. — Ух! — вигукувала і знов кидала кудись. Та знов поверталась.
— О, дядечку! — викрикнула Наталя, угледівши мене. — Бачите, я вже вмію, щоб верталась, як ви вчили.
— Добре, — всміхнувся я. — То дуже добре. А ті літери, що я тобі загадував, вивчила? А слова? Читала слова?
— Уже навіть писала, — радісно одповіла дівчина. — На піску коло річки та вербовою паличкою.
— От, значить, чим ти займалась, замість того щоб тітці з дівчатами допомагати, — пожартував я.
— Та чого ж, я й помагала, — мовила Наталя. — Та ж і літери треба вчити, так же?
— Ну звичайно. Але я ще перевірю в тебе їх написання не папері. На піску ж я вже не побачу, — підморгнув я.
— А чого стрічать вийшли? — спитала Наталка вже перегодя, коли ми досягли двох розлогих верб на роздоріжжі. — Хвилюєтесь? — всміхнулась.
— Хвилююсь, — кивнув я і також усміхнувся.
Я за неї і справді дуже хвилювався останнім часом.
Особливо після того випадку, коли вона осавула з Ніжинського полку відлупцювала.
Так, таке справді було на днях. Приїжджали до Черниша, звали його самого з собою. Черниш противився, кричав, що не хлопчик на побігеньках у Гуляницького і що Борковський (знов Борковський!) його безпосередній отаман.
Осавул злився і став самотужки збирати козаків.
Черниш не знав, що йому й робити, не на шаблях же сходитись.
А осавул лютував.
В ряди тих, кого він забирав, потрапив і Гнат баби Параски, наш сусід.
Тут моєму колишньому курінному і помогла моя ж Наталя (я того не бачив, бо лагодив у хаті вхідні двері — осіли дуже).
Мені розказували потім, як вона вступилась за Гната і нашого сотника.
— А не йшли б ви, пане осавул, та під три чорти, га? — вигукнула вона з юрби.
— А хто це там такий вчений? — окинув осавул поглядом людей.
— А хоть би й я, — вийшла наперед Наталя.
Осавул вилупив очі.
— Чого вилупився? — запитала спокійно моя мала. — Не подобаюсь, чи шо?
— Тобі б, дівко, на вечорницях гопцювати, — презирливо всміхнувся той. — А не зі мною тут теревені правити.
— Шо-шо? — перепитала Наталя.
— Недочуваєш? — злісно вже гримнув старшина.
— Та ні, — крутнула головою та. — Гопцюю я дай Боже, — зараз, недоросток (осавул справді був не з високих), і з тобою тут згопцюю. Або з твоїм воїнством. Хочеш?
— Ну ти подумай, яка нахаба! — зціпив зуби старшина. — Зараз ти матимеш прочуханки! Ану держіть її, хлопці!
Козаки вибігли на майданчик. То була невеличка витоптана місцина коло тутешньої корчми. Обступили Наталю.
— О, танцюристи! Парубки! — сплеснула вона в долоні. — Та це ж усе мої
