Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
— А, так? — задумалась Наталя. — Ну, тоді моє бажання буде таке: іди і сеї ж ночі забери її саму до себе в ліси. Зроби її мавкою. Навіки!
— Слухаюсь! — простогнав лісовик.
— Все. Геть звідси! — вигукнула Наталя і підгилила лісовика носаком нижче спини.
Той з тріском зник у хащах.
Мене відпустило, я знову міг рухатись і говорити, а ліс навколо нас почав розступатись.
На обрії показались поля, зорі зблякли, і там далеко, на сході, зайнялася вранішня заграва.
По хуторах ледь не водночас заголосили півні.
— З вами все гаразд, дядечку? — нахилилась Наталя до мене, турботливо обтрушуючи з моїх плечей сміття і доброзичливо всміхаючись.
— Так, доню, все гаразд, тільки я за тебе дуже боявся.
— Ну я ж упоралась, — грайливо крутнула головою Наталка.
— Так. Вдалась у своїх батьків, що тут іще скажеш, — тільки й мовив я.
Ми виїхали з лісу, як тільки світало.
ІХ. Дорога на Чигирин
Я ще ніколи в житті не бачив таких запустілих, безлюдних, мертвих земель, якими, виявляється, й була зараз моя кохана ненька-Україна.
З яких, виявляється, складалася вся.
Од Слобожанщини й до самої Волині.
Одні руїни і смерть, і мертвим, чуєш, круче в вишині, мертвим духом тхне!
Ми з Наталею їхали вже другий чи й третій день, я не рахував.
Спішили — жах.
Я знав, як вовкулаки спритно долають по бездоріжжю великі відстані, і тому намагався підганяти коня все швидше й швидше.
Менше спати, менше їсти.
Наскільки це було взагалі можливо.
Ми вже переправились через Дніпро і їхали вздовж ріки степом, безкраїм, неозорим.
Бува де-не-де показувались дібровоньки, плавні, половецькі могили.
Бува, ми когось стрічали, але я завше встигав розгледіти його на горизонті і сховатись із Наталею й конем.
Ну хіба якщо, звичайно, це не був якийсь старенький бандурист або лірник із хлопцем-поводирем.
Але й таких сим літом у степах Великого Лугу було навдивовижу мало.
Зате на обрії все частіше показувались татарські роз’їзди.
Тому я і вважав за доцільне ховатись при першій імовірній загрозі.
Ночами ми багаття не палили, я одпускав коня недалеко, закутував Наталю у свій жупан і, нагодувавши якимись припасеними недоїдками, вкладав спати.
Сам не спав узагалі.
І не їв майже.
Був увесь час насторожі.
Ото один лиш тілько раз здумалось мені наварити соломахи — квашеного тіста, що в добрих людей в одному наддніпрянському хуторі виміняв.
Та не так собі соломахи, а зі щербою, рибою себто, бо ж я в плавнях був дві щуки між очеретів піймав, та дебелі такі.
Ото ж, думаю, зварю соломахи зі щербою, а що ж як Наталя вже з неділю до ладу не їла.
Мені то нехай, я до такого по козакуванню звичний, а їй же тяжко видається. Вдень це було. Розпалив я багаття, поставив казанок. Наталя дрімала. Я також, признатись, куняв над тим варивом.
То ж і пізно помітив їх.
Черговий татарський роз’їзд уже був не відстані польоту стріли од нас, бусурмани голосно кричали й стрімко наближалися. Я перевернув казанок із харчем, підхопив Наталку на руки і свиснув коня. На щастя, той був недалеко од нас.
Ми скочили на коня і кинулись навтьоки.
Татари доганяли.
У мене над вухом просвистіла стріла, і я пригнувся.
Тут Наталя зняла з пліч картату хустину і накинула мені на спину, ще й зав’язала вузличок на шиї.
Це помогло — татари стріляли, але без толку.
Проте кінь мій швидко стомився (далася взнаки далека дорога).
Тоді моя небога визирнула мені з-за плеча і штовхнула долонею повітря в бік загону, що швидко наближався.
Повітря стало вихором, раптовим поривом буревію, і вибило декотрих із сідел.
Інші продовжували рух.
Тоді Наталя намотала на правицю чотки і за допомогою них примушувала татарські стріли розвертатись у повітрі й летіти в самих же татар.
Те все тривало хвилі з три, доки на горизонті не показався козацький загін..
Хлопців у ньому було зо два десятки, себто значно менше, ніж бусурманів. Але вони стрімко кинулись за татарами в погоню, тим одігнавши їх далі в степ.
Тоді під’їхали до нас.
— Ух, вражі діти! — вилаявся отаман, важко переводячи подих. — Песиголовці!.. Вибачте, панночко, — звернувся він до Наталки, злізши з коня, — снують тут і там, і тамечки, і осьдечки…А під Чигирином їх тьма! Короста на їхнього бога бусурменського!
Наталка образилась на отамана, бо пам’ятала, що її тато також був мусульманин.
— А ви хто такі будете? — спитав отаман, поправляючи вуздечку і важко дихаючи, як і на початку розмови. — Не шпигуни їхні часом? А то в нас таке буває — нашлють яничарів, а тоді розбери вражу душу.
— Які ж ми яничари? — мовив я упевнено. — Хіба я схожий на яничара? Або вона, — кивнув на небогу.
— А їдете куди? — допитувався отаман.
— На Чигирин, — так само спокійно мовив я.
— Та чи ви почаділи?! — скрикнув отаман. — Чигирин в облозі! Гармати гримлять щодень і стріли летять. І голод, і люди мруть, як мухи!
— А ви самі чиї будете? Дорошенка чи Самойловича? — перебив я козацького ватажка.
— Та тепер, батьку, біс його розбере, — не дуже доброзичливо мовив він.
— Ну так от ми до чернігівського полковника Василя Борковського у важливій справі.
— Ви з чернігівського полку, батьку? — спитав отаман.
— Відти, — повів я.
— Я теж, — прорік старшина, — але вас там щось ніколи не бачив.
— Ти, сину, ще пішки під стіл ходив, як я у тому полку служив, — процідив я крізь зуби (сивина тут зійшла мені на руку).
— Так а що за справа така?
— Таємна.
— Але я не можу вас до нього спровадити без пояснень.
— А ти скажи, — сухо процідив я, — дід один, Хведьком зветься, везе до пана полковника давню знайомицю, котру він давно шукав та не міг знайти.
— Її? — отаман кивнув на Наталю.
— Її, — підтвердив я.
Небога спантеличено зиркнула не мене, але я непомітно підморгнув їй і тим заспокоїв.
— Ну добре, — сплюнув старшина, — в зимівники поїдем, там і розберемся. Під Чигирин зараз не можна. Голови покладете, ото і всього. Город в огні. Буде все добре,
