Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
— А по суті? — припинив його я. — Дорошенко-бо цеє… відрікся.
— Хтозна, — розвів руками Черниш. — Знав би — сказав.
Наталя знов несподівано й голосно клацнула чотками.
— Я додому, мо, піду вже? — спитала вона. — А ви говоріть тоді хоч і до світу. Шо мені тут.
— Та ні, Наталю, разом підемо. І я вже піду, пане курінний. Бо час пізній. Я завтра, — всміхнувся я, — похмелитися прийду.
— Приходь, приходь, — загукав Черниш, встаючи з-за столу. — Обов’язково приходь, аякже ж. А то б ще посиділи.
— Та ні, пане курінний. Вибачайте. Я ж з дороги. Виспатись треба. Ідім, Наталю.
І ми пішли.
Черниш вивів нас на крилечко.
— Пане сотник, — мовила на подвір’ї Наталка.
— А що, доню? — спитав Черниш.
— А можете мені пообіцяти?
— Що саме?
— Шоб як сотню виводитиме на війну, то Парасчиного Гната полишити. Шо йому в таких літах умирати? А в нього ж онде і мати хвора, хоч поможе матері з годик-другий, скільки їй того життя.
— Ну не знаю, Наталю, він же джура. У сотні-бо.
— Та чи ви джури замісто нього не найдете?
— Та найду, звичайно.
— Ну так і шо?
— Добре, хай остається, — всміхнувся сотник.
Ми одійшли од його двору, і я вже на шляху спитав Наталі:
— Переймаєшся за нього?
— За кого? — здивувалась вона.
— За того хлопчину.
— Та… — вона трохи зніяковіла. — По сусідству ж живемо. Однолітки. І жалко мені його. Та й непоганий же парубок, тільки дурний, вітру в голові багато. Ну поїде він туди, під Чигирин, чи ще де загибель шукатиме — загибель і знайде.
— Ти права, — ствердно закивав я головою. — А сьогодні Наталю, часом не повний місяць? Онно ж за хмарами світить, а я не бачу, повний чи ні.
— Та ні, — крутнула дівчина головою, — молодик сьогодні.
— Ну й добре, — прорік я, — добре, що не повний.
Я влігся тої ночі спати і вовчого виття більше не чув.
Як і собачого гавкоту.
Але я бачив тії ночі сон.
Вірніше, цілу низку снів. Спочатку було щось неясне про січову молодість, скарб пана курінного Черниша, що перекинувся опівночі в дохлого собаку, замах на кошового отамана Сірка, що в ті часи тільки-тільки став кошовим, тоді я не знав, що замах учинив саме Наталчин батько.
Тоді снився Конотоп, його вали і стрілецькі вежі на тлі сірого захмареного, освітленого полуночним сяйвом неба. Снилась Соснівка і сигнальні стріли. Тоді розворот вурдалачого легіону над нашими головами. Як од їхнього мертвого смороду жахались коні. Мечі почали сікти. Довгі блискучі мечі, з яких вурдалаки синіми губами мертвяків спивали теплу кров. Злизували її з лез. Зі своїх рук.
Тисячі вогників очей.
І їхні мертві лиця.
Їхні ікла.
Я смикався в холоднім поту на лежанці, а в моє віконце через віття старої груші лився світ молодика.
— Вурдалаки, — шепотів я, — вурдалаки підлітають. Горобина ніч.
Тоді я наче прокинувся і вздрів себе на брукованому шляху серед хащі. Я чув тупіт підкованих чобіт. А місяць над головою був уповні, і зорі сяяли навдивовижу яскраво. Поступово хащі якось непомітно змінились містом, і я знав те місто — то був Чернігів.
Серед ночі вулицями сплячого Чернігова я біг, тікав від когось, стукав у шибки, двері — ніхто мені не відчиняв, я підбіг до церковки, загупав у браму. Там також довго ніхто не відчиняв. Тоді вийшов дяк — він був білий, як стіна.
І очі його були як скляні.
Неживі очі.
— Іди звідси, козаче, — мовив він мені, — я ще три ночі маю над відьмою псалтир читати у цій церкві. А я й так притомився. Іди звідси, козаче, тут одні мертвяки! — і він показав пальцем на олтар, а перед олтарем стояла труна.
Я шарпнувся од нього, окинув поглядом церкву і — о Боже, це була наша хутірська запустіла покинута церква.
На хуторі була така церква, а в Чернігові не було.
Я кинувся відти геть вулицями. Біг і біг, а тупіт усе наближався.
Але то був уже не тупіт підкованих чобіт — то був тупіт копит.
За мною гналась бричка, запряжена двома вороними.
Чорні коні, чорна, як ніч, бричка.
Щось пронизливо заверещало в чорному зоряному небі, я глянув угору — в небі промайнула тінь.
Кажан чи що то воно?
Я спіткнувся і впав на бруківку. Бричка наближалась, і я тільки тепер помітив, що стукіт копит — то омана. Диявольська бричка неслась по повітрю.
Але й цього разу я вчасно прокинувся.
Хоч і не на жарт переляканий.
Місяць так само світив у вікно, так само похитувалась стара груша.
Так само була глупа ніч.
Я важко зітхнув і перевернувся на спину.
Чогось на ніч дуже похолодало, я потер руки і подихав на них.
— Чого ж так воно холодно, наче в труні, право слово, — мовив я тихо і почув таке ж тихе, хрипле:
— Хведю…
— Що? Хто тут? — стрепенувся я.
Знову:
— Хведю… — хрипле і протяжне, наче страждаюче.
Голос долинав з-за вікна.
— Впусти…Впусти мене, Хведю.
— Хто се?
— Це я.
— Катерино?
— Впусти мене, милий.
У шибці сяяли полунічні зорі, а перед ними, закриваючи їх, Катеринине лице.
Мертвотно бліде, з трупними плямами і великими сяючими очима.
— Що то, Катерино? — спитав я налякано. — Що в тебе з зубами?
— Впу-у-у-у-сти ме-е-е-не, Хведю, — прохрипіла Катерина і зблиснула в ніч своїми довгими іклами.
Тут я і прокинувся вже по-справжньому.
VI. І знову про сон
— На панщині пшеницю жала ще у свої молоді літа, — пояснювала дев’яностолітня бабця, мати тітки Христі, — і ото ж одійшла од гурту, врізалась у покоси. Дитину під снопом положила. Коли се воно вилазе, дивлюсь, вилазе з пшениці да шкіриться не по-людськи.
— Не по-людськи? — перепитав я.
— Ні! — відрізала бабця. — По-бісівському шкіриться! Гиги мені мовить та гиги. Оддай, каже, дитину. Я як заверещу та до малої. До Христі себто. От. А воно стриб — та вже й тут. Я кажу: одійди, хрестом святим заклинаю, одійди, сатанинське отродіє. А воно мені знов гиги та гиги. То я ж його, суче, серпом. А вже вечоріло саме. Воно заверещить та в покоси. А я бачу — крівця кап-кап. По серпу. Та по пшениці. Та по моїй сорочині білій.
