Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

хоть погоджуйтесь хоть ні — лажа усе та й понти-понтами, і лінійки під школою, і дискачі в клубі, і на роботу мотаться «сутки через двоє», і в поліклініці тирчать на вихідних, і в отпуску сіно косить як літом, або корів з паші гнать, на рибу їздить через два села курною дорогою в поле, або до Свєтки своєї вечером ходить, стирчати під двором на лавочці як у вересні летить пожовкле листя, падає додолу і рано сходять сутінки чи як дощ драний ушкварить по шиферних дахах молодої вулиці (83-року забудова) а по трасі машини: шух-шух, бряжчать капотами і світять фарами у пітьму. Та ще ж приміські електрички (тутечки недалеко магістральна гілка) стрясають землю холодними осінніми ночами і спить хутір під зорями і собачим гавкотом коли тобі спать не можна, коли ти не заснеш, і коли полуніч, і коли одграє гімн.

14

Є така народна бодяга — в деякої дівчини вмер коханий і після смерті став до неї приходити ночами. Ото так в якусь ніч явився й каже — Поїдеш до мене на гостину? Поїду — отвічає вона йому. Тут вже як в Шеви — «А на третє серед степу тупне кінь ногою». Вони ж на того коня і в чвал! Каже він їй за тим ще таке — не хрестися дивись мені і не обертайся щоби там не вило, не скавчало. Та і заспівав під носа:

Місяць світе

Чи не страшно тобі?

— Не страшно — вона йому.

Далі їдуть, він знову піє:

— Місяць світе,

Мертвець їде.

Чи не страшно?

— Ні.

І утретє спитав.

І у третє — Ні.

Приїхали, а там — могила розрита.

— Заходь — каже — на гостину.

Отак я одної погожої осені вчився собі в тихому Ніжині на викладача української мови — не довчився, чесно скажу, але згадати є що.

Один лишень такий спогад повім.

Жив трохи на квартирі в віддаленому районі міста, маршруткою 15–20 хвилин до центру. Вересень а чи жовтень вже був не знаю. З пар їхав я собі на отакій маршрутці в четвер по обіді, а рік же той неспокійний видався.

Ну що й казати — рік голодомору.

Ми в універі суперечку притіяли, вже й не згадаєш — політика одна.

А тут їду і маршрутка хід припиняє й припиняє.

Я в собі — згадую, думаю.

Думаю як у нас у Конотопі транспаранти — тьху! біг-морди вішали з мертвяками по обочині дороги (на фотці мерці по обочині і біг-морда на обочині).

І як у школу я до друзів заходив — дошки, а на них мерці.

— То не 33-тій, то Поволжя — кинув хтось.

Не один хрін?

Моторошно.

Та ж і:

«Наши отцы никогда не солгут нам,

Они не умеют лгать,

Как волк не умеет есть мясо,

Как птица не умеет летать…»

Маршрутка вже не їде майже, стоїть.

Я до сусіда попереду — що то воно?

Він:

— Похорон спереду виїхав — обганять не можна, переждем поки на цвинтар поверне.

А там, на Гуньках, цвинтар недалеко — думаю ось-ось поверне, а ні — не поверта; на такій швидкості не так і близько виявляється.

І плетемся — водій двері відчинив бо душно — за нами ще колона, автівок 10–15 чимчикує і в салоні — в кожного діло, кожен швиденить кудись, а тут завмерло життя 10–15 штук транспорту проваджає того мерця в його останню путь і людей десятка 2–3 ще до тих родичів-знайомих — пливем.

Заледве плентаємся.

Так же й країна наша.

15

А воно ж погожа осінь в Батурині грала то ж і защемило Василеву душу.

Хата їхня убога наче садком обнесена скрізь, і там вишні і сям і яблуні в вікна зирять та пожовтіло все, а на вулиці тихо.

Вечоріє саме.

Верхових двоє промчало по пильній дорозі попід тином та хтось з сусідів гухнув чи то дверима чи мо’ лядою та й тихо стало.

Лише пориви вітру, та де вітру — вітрюги, несподівані зірвуться час од часу та прошелестять соломою стріх та тополею придорожньою тут же коло кладки.

16

А Йван і не знав того всього.

І сим вечором погожим осіннім не взнає, одїде од свого засипаного зжовклим листям двору за осавулом з полку, озирнеться на шляху — осипався сад, осунулась хата ще й не мазана сей рік, постаріла його дружина перед Богом.

— Постаріла — подумає.

А тин протрух де-не-де та мохом узявся, та ще й дощ заморосить на вечір, затягне все мрякою і не видно стане перегодя ні жони, ні біластої хатини в долині, лише тополі вершечок виднітиметься та окличе пан осавул:

— Чого це ти, козаче? Не відставай! — і поїде Йван.

А Хівря стоятиме під дощем-мрякою, під старою материною хатою, зиритиме на шлях.

Тоді привидиться їй наче й не було того всього, наче хата не стара і вона дівка, і мати жива, і їде Йван у свій отой перший похід, наче тоді сім літ тому і дитина в неї має народитись.

Та зробить крок вперед Хівря, перехрестить чоловіка, а замість:

«Путь и истина сый, Христе, супутника Ангела Твоего рабом Твоим ныне, якоже Товии иногда, посли сохраняюща, и невредимых, к славе Твоей, от всякого зла вовсяком родицы, Едине Человеколюбче…»

прошепче чогось:

— Посередині села

Ой там удова жила

Породила два сина

Іванюшу Василя

У китайку сповила

І в корабель вложила

І на Дунай пустила

— Ой ти Дунай не шуми

Гляди моїх два сини.

17

— Мені хочеться туди — кивнула дівчина надвір — На волю, в небо, до зір. В холодну ніч. В тьму садків і дібров. В холодні степи. І до доріг битих, курних, безлюдних. Я б… Я б летіла туди між хмарами по небу. Я б оминала церкви. Я б бачила біласті боки хат, плямки хуторів і одинокі вогні міст, вербові гаї і тополі на обочинах. Я б спускалась до них. І… ждала б там людей.

— Навіщо, доню? — спитала перелякана жінка.

— Треба — похилила дівчина голову.

— Не треба воно тобі — суворо пригрозила пальцем наймичка.

— А я, — злісно оскалилась та Мотрона і Хіврі, безтілесній їй, у цій убогій хаті здалося