Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— Павло! — гримнула на чоловіка господиня пані Горпина.

— А що, я не правду кажу, чи що? — образився той. — Вічно ти мені рота закриваєш! Що я не так сказав? Га? Пане козак, — звернувся він до мене з таким поважним виглядом, наче зібрався обговорювати гетьманський наказ. — Уже дванадцять літ, як перед Богом чоловік і жінка. І ще дванадцять літ…

— Замовчи, Ірод! — гримнула пані Горпина на нього, а до мене ніяково всміхнулась.

— Що замовчи? Що знов не так? Знов починаєш?

— Не сором нас перед чесними людьми, — просичала пані Горпина і штовхнула чоловіка ліктем. — А то я розкажу, як ти позатим літом волів пропив і два вулики. Було чи не було?

— Та…

— А як до кума на Святвечір їздив саньми, так сам аж на весну явився, а саней і по сей день нема.

— Горпино!

— Що — Горпино? О Ірод окаянний, скільки ти моєї крові випив!

— Кхе-кхе! — тихенько покашляв я, щоб хоч якось звернути на себе увагу.

— Ой, пане, вибачте, — зніяковіла пані Горпина, а чоловік її замовк, тож розказувала далі сама вона. — Отож під лісом їхати не можна. Треба вам назад.

— І скільки це часу? — спитав я.

— Ну, за днів два-три доїдете.

— Куди?

— До роздоріжжя. Там ще на південь у степи і до переправи через Дніпро.

— Не можна нам, пані, — крутнув головою я. — Ми й так проїздили. У Чигирин не встигнем.

Я задумався.

— А через ліс не можна? — спитав.

— Ой не треба, пане, — мовила пані Горпина і сховала од мене очі. — Воно то й можна, а не треба вам… От.

Вона також замовкла на кшталт свого чоловіка.

— А чого ж не треба? — спитав я.

— Та… — вона махнула рукою і більш не обронила ні слова.

— Там, пане, — почав було пан Павло, але його обірвала на півслові дружина.

— Чого ти на ніч дивлячись? — мовила вона і злякано зиркнула в вікно.

Надворі вже було доволі темно.

— А що ж, — виправдовувався чоловік, — людям же їхати. Туди, — і теж кивнув у вікно. — Оті поля, — мовив затим до мене, — бачили?

— Ну? — кивнув я.

— То не наші поля.

— Себто?

— Не хуторян. Вірніш, садим ми, а збираєм… Ні, не ми. Після Яблуневого Спасу ми на ті поля не виходимо і не дивитись на них намагаємось зовсім. А вже після Іллі…- чоловік замовк і зиркнув на двері. — Після Іллі там і соломи не зостається.

— А де ж дівається?

— Жнуть.

— Хто?

— Чорти.

— Тьху на тебе, недоумка! — скрикнула пані Горпина і ляснула чоловіка по потилиці.

Наталя на полу клацнула чотками.

Раз і ще раз.

— А що, я брешу? — мовив пан Павло. — Чиста правда. Там нечисть у лісі з пшениці мамалигу варить. А я бо що? Тут із діда-прадіда так. Раніше, кажуть, лісовик приходив і дівок хутірських щоосені по п’ятеро в ліс забирав. Мавками тоді вони ставали. І хто їх бачив після того, той вмирав скоро. От. А нині одна бабуся з сусіднього хутора домовилась, кажуть, із ним, з лісовиком, за пшеницю. Так і живем. Хоч нас та твар не чіпає. А то…

— І шо ж се за лісовик такий лютий? — спитала Наталя.

— А хтозна, — мовили хазяї.

І більш про лісовика теї ночі не говорили — боялись, либонь.

А ми з Наталею переночували і виїхали ранком, думали таки управитись подолати лісок за день — він же ж як-не-як невеликим мені видавався.

Днем їхали спокійно, і зарості були не такі вже й густі.

А от під вечір дорога почала петляти, губитись у хащах, дерева наче обступали нас. Наталя трохи налякалась, але не показувала, а я дивився, як швидко спадають сутінки, і з пам’яті не йшли злякані очі пані Горпини й пана Павла.

Сонце стрімко котилося за обрій.

Лінії обрію і полів майже не було видно за хащами, хоча ще по полудню нам здавалося, що ми вже виїжджаємо з цього злополучного лісу.

Так і настала ніч.

Ми з Наталею давно спішились і заблукали вкінець — зовсім не знали, куди далі йти. Вирішили дожидатись ранку. Я розпалив багаття, не спав сам і Наталі наказав не спати. Так досиділи до полуночі, і я, хай мені грець, заснув. Прокинувся од тихого гомону.

Навпроти мене на колодці сидів лісовик, розмовляв із Наталею. Дівчина була спокійна, зосереджена. Я ж відчув, що закляк і не можу не те що поворушитись — слово мовити.

А лісовик говорив гулким таким, грубим голосом.

Сам страшний, високий, волохатий, з рогами.

— Буду загадувать, — говорив він до Наталі. — Як одгадаєте — пущу. А не ’дгадаєте — до себе возьму.

— Ну, загадуй уже, вражий сину! — кинула Наталка.

— Ти зо мною, дівко, не жартуй! — пригрозив лісовик пальцем чи що там у нього було замість пальців.

— Кажи давай, — зітхнула Наталя.

— Загадка перша, — прорік лісовий дух:

— Що за дивний чоловік —

Сам малий, без рук, без ніг,

Під дорогою ночує,

Подорожніх там турбує.

Може здатися кущем,

Світить блиск жарин-очей,

Подорожніх він приманить

І до мене в ліс спровадить

Брат мені цей чоловік,

Ну а зветься…

— Хащовик, — промовила Наталя спокійно. — Далі.

— Розумна, — усміхнувся потворно лісовий дід. — Розумна дівчинка. А далі таке:

— Що цвіте без цвіту?

— Дулі тобі, а не папороті, — усміхнулась і Наталя, — колосок.

— Ох і розумна, — тішився лісовик, — а третя загадка…

— Та хіба я вчорашня! — вигукнула раптом Наталка і скочила на ноги. — Ану сюди!

І, стрімко крутнувшись, схопила лісовика двома мізинцями за потилицю. Той навіжено заволав, але нічого вдіяти не міг. Не міг вирватись.

— Хіба я не знаю, — вела далі небога, — шо треті загадки ніколи не розгадуються, бо не мають відповіді. Ох ти ж аспид проклятущий, чого надумав собі! Ану вставай, сякий-такий!

Лісовик, стогнучи, звівся на ноги.

— Куди? — гукнула Наталя. — Падай!

Той назад і мармизою ледь не в саме багаття.

— Ти чи глухий? Я ж веліла встати! — розходилась Наталя.

І так продовжувалось хвилі дві.

— Ох! — стогнав лісовик. — Ох! Не можу більше, дівко! Пусти, я тебе прошу!

— Не пущу, сволото! Бажання!

— Що?

— Бажання можеш виконати?

— Загадуй!

— Не ходи більше в хутори. Не збирай з людей подать!

— То не я! Не я, то бабця-знахарка. Вона відьма справжнісінька, і їй