Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

З кожного двору, з кожної хати, до якої ми під’їжджали, виходили, сяючи в ніч вогненно-червоними зіницями, вовкулаки.

Виходить так, що майже всі хуторяни були вовкулаками.

Ми тікали.

Я ледь не загнав коня.

А хутір повнився хмарами червоних, як жарини, світлячків-очей.

Вовкулаки брели за нами, навіть не намагаючись наздогнати, бо ж вони знали, що далеко нам не втекти.

Але Іскриних перевертнів між них не було. Як і Гната.

— Що робити? — кричала Наталя.

— Поганяємо їх, — одповідав я, — скоро світ, аж бач заграву на сході. Світ змете їх до дідька у пекло. Лишень коня б не загнати.

І мій кінь мене не підвів.

Перші промені вранішнього сонця вчинили хутірські вулиці пустими.

Червоний світ зорі пробивався поступово через зарості вовкулачих дібров, у яких наші нічні нападники, либонь, і ховались.

— Боже! — в якусь хвилю перелякано скрикнула Наталя. — Книга, меч!

Я вилупив очі і закричав що є сили:

— Додому! Додому, мій коню!

Наталчине рідне подвір’я було зовсім безлюдне, коли ми на нього в’їхали.

Я накричав на Наталю і не дозволив їй заходити в хату, вигнав геть із подвір’я за тин і вишеньки, бо вгледів те, що не встигла вгледіти вона — кров на шибці зсередини будівлі і людські…

Я зайшов у хату сам і вийшов звідти сам.

— Шо? Нема? — кинулась до мене небога.

Я покрутив головою:

— Ні меча, ні книги, — мовив скрушно, — ні навіть чорної матерії, в яку був замотаний.

— Та шо ви? Ви шо? — скрикнула вона і вдарила мене в груди. — Я про людей, а не про той непотріб… Ярина, Марина, тітка Христя, баба Пріська — пустіть!

— Ні, — процідив я.

— Та як же ж…

— Ідім, Наталю.

— Куди? А вони?

— Ідім.

І я просто витіг її на вулицю, не даючи навіть востаннє глянути на подвір’я дитинства.

Тоді ми сіли на коня і поїхали на шлях, туди, до курганів за хутором, ген-ген до виднокраю. Там довго сиділи в житах і плакали, так, плакали удвох.

— Куди тепер? Куди, дядьку Хведьку? Куди їхати, зачим жити? — питала, виплакавши, либонь, усі сльозинки, Наталя.

Було вже далеко за полудень.

— Тут залишатись не можна, — мовив я. — Тільки-но спадуть сутінки, нам кінець. І до того ж треба шукати меч.

— Та на чорта він тепер, той меч! — скрикнула небога в розпачі.

Я взяв її за плечі й повернув до себе.

— Меч важливіший за твою рідню. Це страшно, але це правда. Щоб отакого, — я кивнув у бік хутора, — не було по всій Україні, по всьому білому світу, щоб ніхто не втрачав отак своїх близьких… Треба знайти меч.

Наталка мовчала.

— Але де їх тепер шукати, — спитала перегодя, — тих вовкулаків?…

— Я вправний слідопит, — одповів я, — ми підемо по їхніх слідах. Давай, Наталю, поїхали до місця нападу.

— Ви думаєте, вони зайшли в хату раніше, ніж на нас напали? — спитала Наталя.

— Це не важливо. Мені просто треба побачити їхні сліди. Тоді розібрати їх на битому шляху. Не думаю, що вдень вони побіжать вовками. Хутчіш!

Коло місця нападу на дорозі і в кущах я вовтузився з годину.

Наталка стовбичила коло узбіччя, похиливши голову.

Врешті я таки надибав слід.

Підозра підтвердилась. Ми вздріли такі самі сліди на роздоріжжі в кінці селення.

— Поїдем зразу прямо, — вирішив я, і ми поїхали.

Через якісь чверть години ми оминули одного верхового озброєного козака, тоді ще двох, а трохи перегодя — ще двох.

— Куди путь держите, хлопці? — спитав я голосно.

— На Чигирин, батьку, — кричали мені.

— На Чигирин!

— Гетьманську столицю турчин обступає!

Вони казали «батьку», бо я після сеї ночі став уже повністю сідий, хоча й не знав про те. А тому виглядав набагато старшим, ніж є.

— То таки на Чигирин? — перепитав я з удаваною веселістю.

— Туди.

— А відки ж ви будете?

— Звідсіль. Із сотні пана Черниша.

— Петра?

— Еге ж.

— І всі до одного на Чигирин?

— На Чигирин!

— Значить, і нам туди дорога, — мовив я до Наталі.

— На Чигирин? — спитала вона.

— Угу, доню, — пробурчав я. — Пан полтавський полковник Іван Іскра там, — відрахував я на пальцях. — Пан чернігівський полковник Василь Борковський там, — знову відрахував. — Та й усіляка інша нечисть, — де більше крові, уся там, — ізнову відрахував. — Добре, доню, — вів я далі, — я тебе десь, либонь, залишу по дорозі. У когось із небагатьох іще живих товаришів своїх. У якомусь селі чи хуторі. Зі мною їхати небезпечно.

— Я поїду, — твердо прорекла Наталя.

— Не можна, доню, — жалібно мовив я.

— Я сказала, поїду, — сухо вивела вона. — Це мій вибір.

І тут я не зробив уже помилки.

Як зараз почув, згадав слова польового духа і кивнув головою:

— Добре.

— Знову ж таки з вами буде найбезпечніше. До кого ж мені прихилитись іше, як не до вас?

— Це правда, доню, — згодився я. — Поїдемо.

Перед вечором ми наздогнали на битому шляху сотню Черниша, ті виспівували похідних пісень і лаялися безбожно.

Ми стрімко обігнали їх і в’їхали в ніч.

VІІІ. Лісовик

Полки сунули на південь, і їх була тьма.

На визволення гетьманської столиці прямували козаки, до них приєднувались російські ратні люди, і так їх усіх по курних шляхах Наддніпрянської України було багацько, що й не оминеш.

А тим більше — обози, охочі до війни добровольці, різні чумаки-купці, які просто траплялись на шляху.

Зрештою я вирішив уникати великих шляхів.

Ми з Наталею їхали ближче до краю якогось невеликого лісочку на лівому ж березі, коло Дніпра недалеко — звертати в степи я не наважувався, а тут ніби було спокійно; ми рухались вузенькою дорогою, що більше нагадувала стежку і була де-не-де зовсім обросла бур’яном.

З лівого боку вниз із пагорба в долину спускались житні та пшеничні поля, а з правого висився ліс — та не ліс, власне, а так, поодинокі дібровки, — ліс став густішати пізніше.

Десь на другий чи на третій день шляху.

Мені це аж ніяк не сподобалося, і я вирішив увечері спитати в добрих людей з хуторів поблизу, як виїхати знову на великий шлях.

Вогні хутірців запалювались вечорами унизу на краю полів, і ми з Наталею в тих хуторах ночували.

Так і на цей раз — ми заночували в хуторян, і вони повіли нам не дуже хороші речі.

Вже було стемніло, я сидів за столом з господарями, Наталя на полу — гралася чотками, а на печі — діти господарів.

— Не виїдете на шлях, пане козак, — мовив мені