Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Мандрівники трохи відпочили, пливучи за течією, що прямувала на південь уздовж середини озера. Перекусили, а потім узялися за весла. Схили західних горбів накрила тінь, а сонце округлилось і почервоніло. Де-не-де крізь імлу прозирали перші зірки. У сутінках попереду темніли три шпилі. Диким ревом ревів Раурос. Ніч уже вкрила Ріку, коли човни нарешті ввійшли під тінь пагорбів.
Десятий день їхньої подорожі закінчився. Дикий Край залишився позаду. Щоби посуватися далі, вони мали вибрати між дорогами на схід і на захід. Попереду було останнє завдання походу.
X. Розпад Братства
Араґорн повів їх правим рукавом Ріки. Тут, на західному березі, під тінню Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Гену до води опускався зелений луг. За ним піднімалися перші пологі схили пагорба, вкриті деревами; дерева також тягнулися на захід уздовж вигнутого берега озера. Невеличкий струмок збігав додолу і живив лугову траву.
— Тут ми сьогодні переночуємо, — сказав Араґорн. — Це луг Парт-Ґален: колись улітку тут було дуже гарно. Будемо сподіватися, що зло сюди ще не прокралося.
Вони витягнули човни на зелений берег і розташувалися табором. Виставили варту, але їхні вороги ніяк не давали про себе чути. Якщо Ґолум і примудрився піти слідом, то залишився невидимим і нечутним. Проте вночі Араґорнові стало неспокійно, він крутився вві сні і прокидався. Удосвіта він підвівся й підійшов до Фродо, який саме стояв на чатах.
— Чого ти не спиш? — запитав Фродо. — Зараз же не твоя черга.
— Сам не знаю, — відповів Араґорн, — але в моєму сні наростали тінь і тривога. Добре було би поглянути на твій меч.
— Навіщо? — запитав Фродо. — Чи вороги близько?
— Подивимося, що покаже Жало, — відповів Араґорн. Фродо витяг із піхов ельфійський кинджал. Він збентежився, помітивши, що краї леза ледь жевріють у пітьмі.
— Орки! — мовив він. — Не дуже близько, але й не далеко.
— Цього я і побоювався, — сказав Араґорн. — Але, мабуть, вони не на цьому березі Ріки. Жало світиться тьмяво і, може, просто вказує, що шпигуни Мордору тиняються на схилах Амон-Ло. Я ще ніколи не чув, аби орки бували на Амон-Гені. Та хтозна, що може трапитись у ці лихі часи, коли Мінас-Тіріт уже не охороняє переправу через Андуїн. Завтра мусимо йти дуже обережно.
Світанок був схожий на пожежу. На сході, наче дим від великого вогнища, низько над землею стелилися хмари. Вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багряним полум'ям, але швидко видерлося нагору в чисте небо і позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо повернувся на схід і розглядав високий острів. Його береги прямовисно здіймалися з бистрої води. Над ними височіли крутосхили, на які видряпалися поодинокі дерева; а ще вище виднілися сірі поверхні неприступних скель, увінчаних високим кам'яним шпилем. Довкола кружляло безліч птахів, а більше нічого живого видно не було. Після сніданку Араґорн скликав увесь Загін.
— Нарешті настав день вибору, — сказав він, — вибору, який ми довго відкладали. Що буде з нашим Загоном, яке стільки разом пройшло як братство? Повернемо на захід із Боромиром і приєднаємося до війни в Ґондорі чи рушимо на схід до Страху і Тіні, а може, розірвемо наше братство і кожен обере свій шлях? Але вирішувати треба швидко. Ми не можемо зупинятися тут надовго. Ми знаємо, що ворог на східному березі, та боюся, що орки можуть бути вже і на цьому.
Запала довга мовчанка.
— На жаль, Фродо, — нарешті сказав Араґорн, — цей тягар лягає на тебе. Ти Персненосець, призначений Радою. Тобі самому обирати власний шлях. У цій справі я не можу радити. Я не Ґандалф, і хоча я намагався замінити його, не знаю, який у нього був задум для цієї години, якщо взагалі якийсь був. Найімовірніше, що навіть якби він зараз був тут, він залишив би вибір тобі. Така вже твоя доля.
Фродо відповів не відразу. Нарешті він повільно промовив:
— Я знаю, що треба поспішати, але не можу вирішити. Тягар цей важкий. Дайте мені годину, тоді скажу. Залишіть мене на самоті!
Араґорн поглянув на нього зі співчуттям.
— Гаразд, Фродо, сину Дроґо, — сказав він. — Ти матимеш цю годину і побудеш на самоті. Ми почекаємо на тебе тут. Але не заходь задалеко.
Фродо якусь мить сидів із похиленою головою. Сем, який стурбовано спостерігав за своїм господарем, похитав головою і пробурмотів:
— Ясно як день, але не личить Сему Правоногові ото лізти, куди не просили!
А Фродо підвівся й відійшов від них; Сем помітив: тоді як усі стримувалися, щоби не дивитися йому вслід, Боромир не зводив очей із Фродо, доки той не зник за деревами біля підніжжя Амон-Гену.
Спочатку Фродо брів лісом навмання, а потім ноги самі понесли його на схили гори. Він вийшов на стежку, що залишилася від стародавньої дороги. У стрімких місцях були витесані кам'яні сходи, але тепер вони потріскались і повитирались, а коріння дерев розкололо їх. Якийсь час він дряпався, не дбаючи про напрямок, аж поки не вийшов на трав'янисту галявину. Довкола росла горобина, а посередині лежав широкий плаский камінь. Зі східного боку нагірна галявина була відкрита, і її освітлювало вранішнє сонце. Фродо зупинився і поглянув через Ріку вниз, на Тол-Брандір і птахів, які кружляли в повітряній безодні між ним і неприступним островом. Могутній рев Рауросу сплітався з низьким одноманітним стугоном.
Фродо присів на камінь і підпер долонями підборіддя, дивлячись на схід, але очі його нічого не бачили. Він пригадав усі події, що трапилися, відколи Більбо покинув Шир, пригадав і обдумав усі слова Ґандалфа. Час минав, а до рішення було далеко.
Раптом Фродо отямився від роздумів: він відчув чиюсь присутність за спиною, чийсь ворожий погляд. Він скочив на ноги й озирнувся, та, на його здивування, то був лише Боромир, який приязно посміхався.
— Я боявся за тебе, Фродо, — сказав він, підходячи ближче. — Якщо Араґорн має рацію і орки близько, тоді ніхто з нас не може блукати одинцем, а ти особливо: адже від тебе стільки залежить. І мені важко на серці. Можна я побуду з тобою і трохи поговорю, коли вже ми зустрілися? Може, мені полегшає. Коли говорять усі, суперечкам немає кінця. А двоє, мабуть, якось дійдуть до істини.
— Дякую тобі, — відповів Фродо. — Та не думаю, що мені допоможуть розмови. Бо
