Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Один по одному Боромир із Араґорном повиносили човни, а решта Загону видерлася слідом за ними з вантажем. Нарешті все перенесли до волока. Тоді майже без перешкод, якщо не зважати на сланку шипшину та розсипи каміння, всім Загоном рушили вперед. Туман усе ще висів над скелястою стіною, а ліворуч пеленою вкривав Ріку: чути було, як унизу, невидима, вирувала вона на гострих уступах і кам'яних зубцях Сарн-Гебіру. Двічі пройшли вони цей шлях, поки не перенесли все до південного причалу.
Там волок, звернувши до води, полого спускався в маленьку неглибоку заводь. Здавалося, її вирили в руслі, та не руки, а струмені, що падали зі Сарн-Гебіру по низькому хвилерізу, який виступав далеко у воду. За ним берег здіймався прямовисною сірою скелею, і пішим там було не пройти.
Минув короткий день, западали похмурі хмарні сутінки. Мандрівники сиділи біля води, вслухаючись у безладний рев і шум Порогів, невидимих у тумані; вони втомились і хотіли спати, а серця їхні були такі самі смутні, як умираючий день.
— Ну, ось ми і прийшли, і тут мусимо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатися, бо навіть якщо Араґорн і має намір пливти через Ворота Арґонату вночі, ми всі занадто втомлені… крім, ясна річ, нашого стійкого гнома.
Ґімлі не відповів: він сидів куняючи.
— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Араґорн. — Завтра знову мусимо пливти вдень. Якщо тільки погода не зміниться, не підведе нас, то прослизнемо, що і не помітить нас жодне око зі східного берега. Та сьогодні будемо чатувати по двоє: три години спимо, одну — на сторожі.
Тієї ночі нічого гіршого за дрібний дощик за годину до світанку не трапилося. Коли розвиднілося, Загін рушив у дорогу. Туман розсіювався. Вони трималися якомога ближче до західного берега і бачили розмиті обриси спочатку низьких, а потім усе вищих скель — тінистих стін, підніжжя яких омивала бистра течія. За кілька годин хмари опустилися нижче й пішов сильний дощ. Аби не затопило човни, їх накрили шкурами і попливли за течією; ні попереду, ні довкола нічого не було видно за сірою завісою дощу.
Та злива швидко вщухла. Небо поволі проясніло, і тоді раптом хмари розповзлись, і їхні неохайні пасма попливли на північ, угору по Ріці. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами, до яких подекуди горнулося, по виступах і вузьких щілинах, кілька дерев. Річище стало вузьке, течія прискорилася. Тепер, що би не трапилося, їх понесло так швидко, що зупинитись чи звернути було ніяк. Угорі бігла доріжка блідо-голубого неба, обабіч береги кидали тінь на Ріку, а попереду чорніли щільною стіною, заступаючи сонце, гори Емін-Муїл.
Фродо побачив, як із далини наближаються дві великих скелі, схожі на величезні вежі чи стовпи. Високі, стрімкі та зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними з'явився вузький прохід, і Ріка понесла туди човни.
— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — вигукнув Араґорн. — Нас несе до них. Пливіть один за одним, але на віддалі. Тримайтеся бистріні!
Високими вежами здіймалися стовпи назустріч Фродо. Йому здалося, що це гіганти, величезні сірі постаті, мовчазні, та загрозливі. Пізніше він переконався, що вони справді мають людську подобу: стародавні майстри вирізьбили їх, і, незважаючи на сонце та дощі забутих років, вони все ще зберігали величні риси. На могутніх п'єдесталах, що підіймалися з глибоких вод, стояли два кам'яні королі: напівстерті очі з-під потрісканих брів усе ще похмуро дивилися на північ. Ліва долоня кожного була піднесена в застережному жесті; у правиці кожен тримав сокиру; голови вінчали покришені шоломи з короною. Могутністю і величністю все ще віяло від цих мовчазних охоронців давно зниклого королівства. Трепет і страх охопив Фродо, він зіщулився і заплющив очі, не наважуючись поглянути, коли човен підплив ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни, крихкі та минущі, мов листочки, проносило у вічній тіні вартових Нуменору. Так увійшли вони в темне провалля Воріт.
Грізні скелі прямовисно здіймалися до незвіданої висоти. Ген угорі тьмяніло небо. Чорні води лунко ревли, над ними свистів вітер. Фродо, з головою на колінах, почув, як попереду стогне та бурчить Сем.
— Ой, лихо! Що за місцина жахлива! Хай-но тільки вилізу з цього човна, до калюжі близько не підійду, не те що до ріки!
— Не бійтеся нічого! — почувся дивний голос у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, та все ж ніби й не Бурлаку, не пошарпаного негодою слідопита. На кормі сидів Араґорн, син Араторна, гордий і виструнчений, який управними рухами керував човном; каптур відкинутий назад, темне волосся розвіяне на вітрі, очі світилися: король-вигнанець повертався до свого краю.
— Не бійтеся! — повторив він. — Давно вже прагнув я поглянути на подоби Ісілдура й Анаріона, моїх давніх предків. Під їхньою тінню Елессарові, Ельфійському Самоцвіту, синові Араторна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися!
Тут світло в його очах згасло, й він додав тихо:
— Чому немає з нами Ґандалфа! Як тужить моє серце за Мінас-Анором, за стінами мого рідного міста! Куди ж мені тепер іти?
Ущелина була довга і темна, і сповнена шумом вітру, клекотом води та гучного каміння. Вона трохи завертала на захід, і спочатку все попереду було темне; та невдовзі Фродо помітив високу шпарину світла, яка все ширшала. Вона стрімко наближалась, і раптом човни вискочили на яскраве світло.
Сонце, давно проминувши полудень, сяяло у вітряному небі. Ув'язнені води розлились у продовгастому озері, блідому Нен-Гітоелі, оточеному стрімкими сірими пагорбами; схили їхні поросли деревами, та верхівки були голі й холодно виблискували на сонці. На далекому південному кінці здіймалися три шпилі. Середній трохи виступав уперед, відокремлений від інших, островом серед вод, і Ріка обтікала його блідими іскристими рукавами. Звідти вітер доносив низький гуркіт, мов приглушений відстанню гуркіт грому.
— Оце Тол-Брандір! — сказав Араґорн, показуючи на високий шпиль. —
