Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Боюся, так воно і буде, Семе. Однак дуже сподіваюся, що перш ніж вирушимо, ми ще раз побачимося з Володаркою ельфів.

Не встиг він договорити, як назустріч їм вийшла Володарка Ґаладріель, мовби у відповідь на його слова. Висока, гарна, вся у білому йшла вона попід деревами. Вона не промовила ні слова, та поманила їх рукою.

Звернувши у бік, вона повела їх до південного схилу Карас-Ґаладона, і, пройшовши крізь високий зелений живопліт, вони опинились у закритому саду. Дерева там не росли, і сад відкривався до неба. Уже зійшла вечірня зоря і сяяла білим вогником над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилася до глибокого зеленого видолинку, через який дзюркотів сріблястий струмок, збігаючи з водограю на пагорбі. Унизу, на низькому п'єдесталі, вирізьбленому в формі гіллястого дерева, стояла чаша зі срібла, широка та пласка, а поряд — срібний глек.

Ґаладріель по вінця наповнила чашу джерельною водою і дмухнула на неї, і коли вода заспокоїлася, вона заговорила.

— Це Дзеркало Ґаладріель. Я привела вас сюди, щоби ви, якщо забажаєте, зазирнули в нього.

Повітря у видолинку застигло, було темно, і Володарка ельфів стояла поруч висока та бліда.

— Що нам шукати і що ми побачимо? — спитав Фродо, сповнений захопленого трепету.

— З моєї волі Дзеркало може показати багато чого, — відповіла вона, — і декому я можу показати те, що вони хочуть побачити. Але Дзеркало може також показати непрохані речі, й часто вони несподіваніші та корисніші зате, що ми бажали споглядати. Що ви побачите, коли дасте Дзеркалу свободу, сказати не можу. Бо воно показує те, що було, і що є, і що може збутися. Та що саме — іноді навіть наймудріший не скаже. Чи бажаєш подивитися?

Фродо не відповів.

— А ти? — звернулася вона до Сема. — Адже саме це, гадаю, ви би назвали чародійством, хоча насправді я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, бо тим самим словом ви називаєте хитрощі Ворога. Та це, якщо хочеш, — чародійство Ґаладріель. Хіба ти не казав, що хочеш побачити ельфійські чари?

— Казав, — відповів Сем, затремтівши від страху та цікавості. — Я зазирну крайчиком ока, Володарко, з вашого дозволу. — А повернувшись до Фродо, він пояснив: — Хотілося би глянути, що робиться вдома. Здається, що я пішов звідти страшенно давно. Ану ж, побачу тільки зірки чи щось цілком незрозуміле.

— Ану ж, — мовила Володарка, тихо сміючись. — Ходімо, поглянеш і побачиш, що зумієш. Тільки не торкайся води!

Сем видерся на підніжжя п'єдесталу і схилився над чашею. Вода вдавалася важкою і темною й віддзеркалювала зірки.

— Самі зірки, як я і думав, — сказав він.

Потім він тихо зойкнув, бо зірки зникли. Дзеркало затьмарилось, а відтак прояснилося, мов хтось відкинув темну завісу. Світило сонце, гілки дерев колихалися під вітром. Але перш ніж Сем утямив, що це він побачив, світло пригасло; тепер йому здалося, що він бачить Фродо з блідим обличчям — той міцно спав під високою темною скелею. Далі Семові здалося, що це він сам іде темним коридором, лізе догори нескінченними гвинтовими сходами. Раптом усвідомив, що наполегливо щось шукає, та що — незрозуміло. Мов уві сні, видиво розпливлось, і він знову побачив дерева. Та цього разу вони були не так близько, й він бачив, що відбувається: вони не хитаються під вітром, вони з тріском валяться на землю.

— Гей! — розлючено вигукнув Сем. — Та це ж Тед Пісковик валить дерева там, де не треба. Не можна ж їх різати, це ж алея біля Млину, що затінює дорогу до Поріччя! Був би я там, я би йому врізав!

Але тепер Сем помітив, що Старий Млин зник, а на його місці будують величезну споруду з червоної цегли. Працює безліч робітників. Неподалік стримить високий червоний димар. Чорний дим, здавалося, затьмарив усю поверхню Дзеркала.

— Маячня якась діється в Ширі, — мовив Сем. — Елронд знав, про що йшлося, коли хотів відіслати Мері назад додому. — Тут він раптом скрикнув і відскочив од Дзеркала. — Я не можу тут залишатися! — нестямно вигукнув він. — Мені треба додому! Вони перекопали весь Торбин Узвіз, і бідолашний старий Дідусь покидає Пригірок зі своїм майном на підводі! Мені треба додому!

— Ти не зможеш піти додому сам, — мовила Володарка. — Ти ж не хотів повертатися додому без свого господаря, доки не зазирнув у Дзеркало, хоч і знав, що в Ширі може коїтися щось лихе. Пам'ятай, що Дзеркало може показувати багато, але не все з того здійсниться. Дещо й ніколи не збудеться, якщо ті, хто споглядає ці видіння, не звернуть зі шляху, щоб усунути небажане. Дзеркало — небезпечний порадник!

Сем усівся на землі і обхопив голову руками.

— Краще би я сюди ніколи не приходив і не хочу я вже ніякого чародійства, — сказав він і замовк. За хвилю заговорив придушеним голосом, наче стримуючи сльози. — Ні, я піду додому, та найдовшим шляхом, із паном Фродо, або взагалі не повернусь. Але все ж таки сподіваюся, що одного чудового дня повернуся додому. А коли те, що я побачив, виявиться правдою, хтось у мене дістане прочухана!

— А тепер ти, Фродо, не хочеш зазирнути? — спитала Ґаладріель. — Ельфійське чародійство тебе не цікавило.

— Ти радиш мені подивитися? — запитав Фродо.

— Ні. Я не раджу тобі робити те чи інше. Я не порадниця. Ти можеш дещо довідатись, і добре воно чи лихе, може бути корисним, а може, й ні. Зазирати в Дзеркало і корисно, і небезпечно. Однак я гадаю, Фродо, що для цього тобі стане мужності й мудрості, інакше я би тебе сюди не привела. Роби, як знаєш!

— Я погляну, — сказав Фродо, виліз на п'єдестал і схилився над темною водою.

Дзеркало відразу ж проясніло, й він побачив затьмарену землю. Вдалині на блідому небі вимальовувалися темні гори. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала з очей. Дорогою повільно рухалася якась постать, спочатку маленька та ледь помітна, а потім що ближча, то все більша і виразніша. Раптом Фродо усвідомив, що постать схожа на Ґандалфа. Він мало не вигукнув ім'я чарівника, а тоді помітив, що постать одягнута не в сіре, а у біле, біле, що ледь світилось у сутінках; у руці він тримав білу патерицю. Він так низько схилив голову, що обличчя було не розгледіти, а потім повернув і зник за поворотом. Фродо засумнівався: чи то був Ґандалф в одній зі своїх минулих самотніх