Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Рушаймо! — покликав Галдір. — Усе вже готове. Сідайте в човни! Та спочатку будьте обережні!
— Послухайтеся поради! — сказав другий ельф. — Ці човни дуже легкі, та примхливі й не такі, як в інших народів. Вони не потонуть, хоч як їх не навантажуй; але будуть вередувати, якщо керувати ними невміло. Було би добре просто тут, біля причалу, перш ніж відпливете, потренуватися, як сідати в човен і виходити з нього.
Загін розташувався так: Араґорн, Фродо та Сем сіли в перший човен, Боромир, Мері та Піпін — у другий, а у третій — Ґімлі з Леґоласом, які тепер стали близькими друзями. В останньому човні також поскладали більшу частину речей. Човнами кермували з допомогою коротких весел із широкими лопатями у формі листків. Коли всілись, Араґорн повів їх на випробу вгору по Срібній Жилі. Течія була стрімка, і посувалися вони поволі. Сем сидів на носі, вхопившись за борти і тужливо озираючись на берег. Мерехтіння сонця на воді сліпило йому очі. Коли проминули зелену галявину Клину, дерева підступили до самої води. Тут і там із них злітало золоте листя і пливло по воді. Було дуже ясно, безвітряно і тихо, тільки десь угорі співали жайворонки.
Вони завернули за крутий поворот ріки, і там, їм назустріч, униз по течії гордовито виплив величезний лебідь. Вода хвильками розходилася від його білих грудей під вигнутою шиєю. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; величезні білі крила були напівприпідняті. Підпливши ближче, вони почули музику і раптом збагнули, що це — корабель, виготовлений і вирізьблений умілими ельфами у формі птаха. Двоє ельфів у білому вбранні правили чорними веслами. У судні сидів Келеборн, а за ним стояла Ґаладріель, висока та біла, у вінку зі золотих квітів, а в руці тримала арфу і співала. Сумовито і солодко звучав її голос у прохолодному чистому повітрі.
Про листя заспіваю я — і шелестить воно,
Про вітер пісню заведу — вже прилетів давно.
За сонцем і за місяцем на Морі піни слід,
Росло там Древо золоте, одне на цілий світ.
І сяяло воно ясніш, ніж зір вечірніх трон,
У Елдамарі біля стін при вході в Тіріон.
Там довго злотий лист тремтів на тих гілках-роках,
А за Морями тут тепер ельфійський край в сльозах.
О Лорієн! Зима прийшла, безлистий, голий Час,
Спадає листя у потік, Ріка пливе від нас.
О Лорієн! Цей Берег я втомила вже давно,
Корона вицвіла, й зів'яв злотистий еланор.
Хіба про кораблі тепер співатиму усе,
Але який із них мене за Море віднесе?
Араґорн притримав човен, коли з ним порівнявся Лебідь-корабель. Володарка закінчила пісню і привітала мандрівників:
— Ми припливли з вами попрощатись і побажати вам щасливої дороги.
— Ви були нашими гостями, — додав Келеборн, — але жодного разу не частувалися з нами, тож ми ласкаво запрошуємо вас на прощальний бенкет, тут, на галявині між плинних вод, що понесуть вас ген від Лорієну.
Лебідь повільно поплив до пристані, а Загін розвернув човни і попрямував слідом. Там, на зеленій траві останнього клаптика Егладілу, бенкетували вони; та Фродо їв і пив мало, помічаючи лише вроду Володарки та красу її голосу. Вона вже не здавалася грізною чи жахливою, чи сповненою таємної сили. Він побачив її такою, якими інколи бачать ельфів люди пізніших часів: присутньою та водночас віддаленою, мов живе видіння того, що вже далеко віднесли нестримні нотки Часу.
Коли закінчили бенкетувати, сидячи на траві, Келеборн знову заговорив про їхню подорож і рукою показав на ліси на південь від Клину:
— Коли попливете вниз Рікою, ліс незабаром закінчиться, і потягнуться пустища. Там Ріка багато ліг тече кам'янистим коритом уздовж голого плоскогір'я аж до острова, до високої Кремінь-скелі, яку ми звемо Тол-Брандір. Там Ріка розкидає рукави довкола крутих берегів острова, а далі з великим шумом піняво летить із високого водоспаду Раурос у низину Ніндалф, або Мокрінь вашою мовою. Це місцевість затхлих трясовин, де Ріка кривуляє та ділиться на безліч потоків. Там же з лісу Фанґорн, що на заході, широким гирлом вливається Ента. На тій річці, по цей бік Великої Ріки, лежить Роган. На протилежному березі височать похмурі гори Емін-Муїл. Там вітер віє зі Сходу, бо вони межують із Мертвими Болотами, а далі аж до Кіріт-Горґору та чорних воріт Мордору тягнуться Бурі Землі.
Боромирові й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріта, варто було би покинути Велику Ріку перед Рауросом і перейти Енту вище від її болотистого гирла. Однак не можна заходити надто високо по течії, щоби не втрапити до лісу Фанґорн. Це дивне місце і нині мало кому відоме. Та, без сумніву, Боромир і Араґорн не потребують таких засторог.
— У Мінас-Тіріті ми справді чули про Фанґорн, — сказав Боромир. — Але все те, що я чув, видається мені здебільшого вигадками, які бабусі розповідають малим дітям. Усе, що лежить на північ від Рогану, тепер для нас така далечінь, що там може легко розгулятись уява. У давнину Фанґорн межував із кордонами нашого королівства; та відколи ґондорці востаннє бували там, змінилося багато поколінь, і нема кому підтвердити чи спростувати легенди, що прийшли до нас із далеких часів.
Я сам інколи буваю в Рогані, та ще ніколи не перетинав його північних кордонів. Коли мене відрядили як посланця до Рівендолу, я пройшов Роганський Прохід попід Білими Горами, переправився через Ізен і Сірий Потік і далі до Північних Земель. Довга й утомлива подорож. Чотири сотні ліг я нарахував і йшов багато місяців, бо загубив коня біля Тарбада, при переправі через Сірий Потік. Після такої мандрівки та ще після дороги, яку я пройшов разом із цим Загоном, я не маю сумніву, що знайду шлях через Роган, та і крізь Фанґорн, якщо буде потреба.
— Тоді мені немає чого додати, — сказав Келеборн. — Але не зневажай перекази давніх літ, бо бабусі, буває, пам'ятають такі слова, які інколи корисно було би знати мудрим.
Тут Ґаладріель підвелася з трави й, узявши келих із рук ельфині з її почту, наповнила по вінця білим медом і подала Келеборнові.
— Час випити прощальний келих, — сказала вона. — Пий, Володарю ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча за полуднем прийде ніч,
