Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ти ж не намагався, — відповіла вона. — Лише тричі ти надягав Перстень на палець, відколи довідався, чим володієш. І не пробуй! Це тебе зруйнує. Чи не казав тобі Ґандалф, що перстені дають владу за силою власника? Перш ніж скористатися тією владою, тобі треба стати набагато сильнішим і виробити волю, щоби панувати над іншими. Та навіть як на Персненосця і того, хто одягав його на палець і бачив приховане, твій зір уже вигострився. Ти збагнув мої думки ясніше, ніж ті, кого вважають мудрими. Ти побачив Око того, хто володіє Сімома та Дев'ятьма. І хіба ти не бачив і не розпізнав перстень на моєму пальці? А ти бачив мій перстень? — Вона звернулася до Сема.
— Ні, Володарко, — відповів Сем. — Правду кажучи, я не втямив, про що ви говорили. Я бачив, як крізь ваші пальці світилася зірка. Та вже даруйте мені — я гадаю, мій пан має рацію. Краще би ви забрали його Перстень. Ви б усе поставили на свої місця. Ви би не дозволили позбиткуватися над Дідусем і кинути його напризволяще. Ви би примусили декого заплатити за його брудну роботу.
— Так і зробила би, — сказала Ґаладріель. — Саме так усе б і почалося. Та, на жаль, цим би не закінчилося! Більше про це говорити не будемо. Ходімо!
VIII. Прощання з Лорієном
Тієї ночі Загін знову покликали до палати Келеборна, і Володар та Володарка привітали їх гарними словами. Нарешті Келеборн заговорив про прощання:
— Настав час, коли ті, хто бажає продовжити похід, мають гартувати своє серце і покинути цей край. Ті, хто не хоче, можуть на якийсь час зостатися тут. Але чи залишаться вони, чи підуть, на спокій сподіватися не доведеться. Бо ми наблизились до фатуму. Ті, хто бажає, можуть дочекатися приходу години, коли або шляхи світу звільняться, або ми покличемо їх на останній захист Лорієну. Тоді вони повернуться на батьківщину або попрямують до того дому, де спочивають полеглі у битвах. Він замовк.
— Усі вони вирішили йти вперед, — сказала Ґаладріель, подивившись кожному в очі.
— А мій шлях додому, — зазначив Боромир, — якраз уперед, а не назад.
— Це правда, — погодився Келеборн, — але чи весь Загін піде за тобою до Мінас-Тіріта?
— Ми ще не вирішили, — відповів Араґорн. — Я не знаю, куди думав податися Ґандалф після Лорієну. Напевно, він і сам не мав чіткої мети.
— Можливо, — мовив Келеборн. — Однак, коли ви підете з цього краю, вам не обминути Великої Ріки. Дехто з вас добре знає, що мандрівцям із важким вантажем по всьому шляху від Лорієну до Ґондору через Андуїн можна переправитися лише на човнах. Адже тепер мости Осґіліата зруйновані, а всі пристані захопив Ворог.
Яким берегом ви підете? Шлях до Мінас-Тіріта пролягає по цьому, західному, березі; та пряма дорога до вашої мети простягається на схід від ріки, де темніше. То яким берегом ви підете?
— Якщо зважать на мою пораду, то підемо західним берегом, до Мінас-Тіріта, — відповів Боромир. — Але не я веду Загін.
Решта промовчала; Араґорн видавався невпевненим і стурбованим.
— Бачу, ви ще не обрали шляху, — сказав Келеборн. — І не мені його обирати, але я допоможу вам, чим зможу. Дехто з вас уміє кермувати човнами: Леґолас, чий народ живе над бистрою річкою Лісовою, Боромир із Ґондору й Араґорн, мандрівник.
— І один гобіт! — вигукнув Мері. — Не всі у нас вважають човни дикими кіньми. Моя родина живе на берегах Брендівинної!
— Це добре, — мовив Келеборн. — Тоді я дам вашому Загону човни, невеликі та легкі, бо нижче по ріці є місця, де вам доведеться їх переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Ґебір, а може, й великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Гітоель; є там і інші небезпечні місця. Човни хоч трохи полегшать вашу подорож. Однак вони вам не порадники: врешті-решт вам доведеться покинути їх і Ріку й повернути на захід… чи на схід.
Араґорн щиро подякував Келеборнові. Цей подарунок дуже його втішив, попри все ще й тому, що тепер кілька днів не було потреби вирішувати, в якому напрямку рухатись. Інші також повеселішали. Які би небезпеки не чигали на них попереду, приємніше було плисти їм назустріч широкою течією Андуїну, ніж тягтися пішки, вгинаючись під тягарем. Тільки Сем усе ще сумнівався: човни і далі здавалися йому не кращими, а то й гіршими, за диких коней, і навіть усі небезпеки, яких він уникнув, не примусили його думати про човни ліпше.
— Завтра опівдні приготовані човни вже чекатимуть на вас у гавані, — сказав Келеборн. — Уранці я пришлю кого-небудь допомогти вам зібратись у дорогу. А тепер бажаємо всім вам на добраніч і спокійного сну.
— На добраніч, друзі! — мовила Ґаладріель. — Спіть спокійно! Не думайте звечора надто багато про дорогу. Можливо, стежки, якими кожен із вас пройде, вже прокладені, хоча ви їх і не бачите. На добраніч!
Усі попрощались і повернулися до свого намету. Леґолас пішов разом із ними, бо настала остання ніч у Лотлорієні, й усупереч словам Ґаладріель, вони захотіли порадитися.
Довго обговорювали, що мають робити і як найкраще виконати завдання з Перснем, але так нічого і не надумали. З'ясувалося, що більшість хотіла спочатку навідатися до Мінас-Тіріта і хоч на якийсь час відкласти зустріч із жахливим Ворогом. Якби їх покликали, вони би пішли за Ріку й у пітьму Мордору; та Фродо не промовив ані слова, а Араґорн усе ще вагався.
Доки Ґандалф був із ними, сам він планував піти з Боромиром і своїм мечем боронити Ґондор. Бо він вірив, що пророцтва снів були велінням і що настав час нащадкові Еленділа відкрито виступити в бій із Сауроном. Але після Морії Ґандалфові обов'язки провідника лягли на його плечі; й він розумів, що тепер не може покинути Фродо, якщо той відмовиться йти з Боромиром. Однак, чим він чи будь-хто інший із Загону міг допомогти Фродо, крім як наосліп іти разом із ним у темряву?
— Я піду до Мінас-Тіріта, якщо треба, і сам, бо такий мій обов'язок, — сказав Боромир і замовк на хвилину, не зводячи очей із Фродо, ніби намагався прочитати думки дрібнолюдика. Потім знову заговорив, тихо, немов сперечався сам зі собою: — Якщо ви хочете лише знищити Перстень, тоді з війни та зброї користі мало; люди Мінас-Тіріта не зможуть тут допомогти. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць
