Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

І, взявши Фродо за руку, він покинув пагорб Керін-Амрота й за свого життя вже ніколи туди не повертався.

VII. Дзеркало Ґаладріель

Сонце сідало за гори й у лісі сутеніло, коли загін знову вирушив у дорогу. Тепер шлях пролягав через хащі, де вже залягли темні тіні. Ніч захопила їх під покровом лісу, й ельфи засвітили срібні ліхтарики. Несподівано знову вийшли на відкриту галявину й опинилися під блідим вечірнім небом, скрапленим першими зірками. Широкий безлісий простір відбігав великими дугами ліворуч і праворуч. Далі у м'якій тіні топився глибокий рів, тільки трава на його краю зеленіла, немов горіла пам'яттю про сонце, яке вже зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала зелений пагорб, зарослий мелорнами, величнішими за бачених досі. Висоти їхньої було не вгадати, але в сутінках вони здіймалися, мов живі вежі. Поміж їхнім багатоярусним віттям і тріпотливим листям мерехтіли незліченні вогники, зелені, золоті і сріблясті. Галдір обернувся до Загону.

— Ласкаво просимо до Карас-Ґаладона! — сказав Галдір. — Ось це місто ґаладримів, де живуть Володар Келеборн і Ґаладріель, Володарка Лорієну! Та звідси ми не ввійдемо, бо на північному боці нема воріт. Мусимо обійти місто з півдня, і шлях неблизький, бо воно велике.

Зовнішнім краєм рову бігла дорога, викладена білим каменем. Нею вони пішли на захід, огинаючи зліва місто, що здіймалось усе вище, мов зелена хмара; чим темнішою ставала ніч, тим більше вогників загоралось, аж поки весь пагорб мовби не запалав зорями. Нарешті, перейшовши білий міст, зупинилися біля великих воріт міста: поставлені між торцями стін, що оточували місто, ворота виходили на південний захід, були високі, міцні та обвішані багатьма світильниками.

Галдір постукав і щось сказав, і ворота безшумно розчинилися, та Фродо ніде не помітив сторожі. Мандрівники ввійшли, і ворота за ними зачинилися. Швидко пройшовши через вузький прохід між краями стін, вони ступили до Міста Дерев. Навкруги нікого не було видно ні не чути жодних кроків, але вгорі в повітрі лунало багато голосів. Десь із вершини пагорба долинав спів, спадаючи згори, мов тихий дощ на листя.

Пройшли ще багато стежок і східців, аж поки не піднялися високо і побачили посеред широкої луки мерехтливий водограй, освітлений срібними лампами, що звисали з віття дерев; він спадав до водойми зі срібла і переливався з неї прозорим потоком. На південному краї луки росло наймогутніше з усіх дерев: його гладкий стовбур лиснів сірим шовком і здіймався високо вгору, де його величезні нижні гілки розкидалися під тінистими хмарами листя. Поряд починалася широка біла драбина, а на її нижньому щаблі сиділи три ельфи. Помітивши мандрівників, вони скочили на ноги, і Фродо побачив, що вони високі, одягнуті в сірі кольчуги, і з їхніх плечей звисають білі плащі.

— Тут мешкають Келеборн і Ґаладріель, — сказав Галдір. — Вони запрошують вас піднятись нагору і побесідувати з ними.

Один із вартових підніс до вуст ріжок і дзвінко просурмив, а згори йому тричі просурмили у відповідь.

— Я полізу перший, — сказав Галдір. — Далі нехай іде Фродо, а за ним Леґолас. Решта може підніматися, як завгодно. Хто не призвичаєний до таких сходів, тому лізти буде важко, та по дорозі можна буде перепочити.

Повільно підіймаючись, Фродо минув багато помостів: то з одного боку, то з другого, а ще одні біля самого стовбура, так що драбина проходила крізь них. На величезній висоті він досяг широкого, мов палуба великого корабля, талану. На ньому стояв дім, великий, майже як палац людей на землі. Фродо зайшов слідом за Галдіром і побачив, що стоїть в овальній залі, посеред якої росте стовбур мелорну, дедалі вужчий до верхівки, та все ще достатньо товстий, аби слугувати колоною.

М'яке світло заливало залу; стіни були зелені зі сріблом, покрівля — золота. Там сиділо багато ельфів, а у двох кріслах біля самого стовбура, під гілкою мелорну, — Келеборн і Ґаладріель. Вони підвелися, щоби привітати гостей, як то заведено в ельфів, навіть королівського роду. Були вони дуже високі, навіть Володарка такого самого зросту, як і Володар, красиві та поважні. Одягнуті були в усе біле; волосся Володарки було яскраво-золоте, а Келеборна — сріблясте, довге та блискуче; але про їхній вік свідчила хіба що глибина очей: проникливих, мов списи в зоряному світлі, й водночас глибоких, мов бездонні колодязі пам'яті.

Галдір підвів до них Фродо, і Володар привітав його своєю мовою. Ґаладріель нічого не сказала, тільки пильно подивилася йому в очі.

— Сідай поруч зі мною, Фродо зі Ширу! — мовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо.

Кожного, хто заходив, він чемно вітав на ім'я.

— Вітаю тебе, Араґорне, сину Араторна! — сказав він. — Тридцять вісім літ промайнуло над світом, відколи ти востаннє відвідував нас, і ті літа важким тягарем лягли на твої плечі. Але кінець наближається, добрий чи поганий. Тут ти можеш на якийсь час скинути тягар!

— Вітаю тебе, сину Трандуїла! Шкода, що наші родичі з Півночі так рідко до нас навідуються.

— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! Давно, дуже давно не бували в Карас-Ґаладоні Дарінові нащадки. Та нині ми порушимо давню заборону. Нехай стане це ознакою того, що, навіть якщо світ нині темний, кращі дні вже близько, і дружба між нашими народами відновиться.

Ґімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали перед ним, Володар знов обвів їх поглядом.

— Вас восьмеро, — мовив він. — А нас сповістили, що вийти мало дев'ятеро. Та, мабуть, Рада щось передумала, а нас не повідомила. Елронд далеко, між нами пролягла темрява, й упродовж усього року тіні ставали довшими.

— Ні, Рада нічого не змінювала, — вперше озвалася Ґаладріель. Голос у неї був чистий і мелодійний, але несподівано глибокий. — Ґандалф Сірий вирушив із ними, та не перетнув кордону наших земель. Тепер скажіть нам, де він, бо я дуже хотіла з ним поговорити. Звідси я його не бачу, поки він не ввійде до Лотлорієну: він оповитий сірим туманом, і шляхи, і думки його від мене приховані.

— На превеликий жаль, — мовив Араґорн. — Ґандалфа Сірого поглинула пітьма. Йому не вдалося вирватися з Морії.

При цих словах усі ельфи скрикнули від горя та здивування.

— Це лиха звістка, — спохмурнів Келеборн. — Найгірша з усіх, які ми чули впродовж довгих гірких років. — Він повернувся до Галдіра і спитав ельфійською мовою: — Чому не повідомили мене про це раніше?

— Ми не говорили з Галдіром про наші справи чи про нашу мету, — пояснив