Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
А Фродо відмовчувався, хоч як випитував його Боромир.
— Вона довго в тебе вдивлялася, Персненосцю, — сказав він.
— Так, — погодився Фродо, — та що спало мені на гадку, зі мною і залишиться.
— Ну, будь обачний! — продовжував Боромир. — Хтозна, які в цієї ельфійської пані наміри.
— Не смій мовити погане про Володарку Ґаладріель! — жорстко обірвав його Араґорн. — Ти не знаєш, що говориш. Ані в ній, ані в цій землі немає зла, хіба що хтось принесе його зі собою. Тоді нехай стережеться! Але цієї ночі я спатиму без страху, вперше, відколи покинув Рівенділ. А зараз я прагну лише виспатись і забути на якийсь час моє горе! Я втомився і тілом, і душею.
Він упав на ліжко і миттю заснув довгим сном. Невдовзі й решта позасинала, і жоден звук чи сновидіння не порушили їхнього спокою. Коли вони прокинулися, світло дня вже заливало галявину перед наметом, і в сонячному промінні виблискував водограй.
У Лотлорієні вони пробули кілька днів, чи принаймні так їм здавалось. Увесь час там світило ясне сонце, лише інколи падав дрібний дощик, і після нього все було свіже та чисте. Повітря було прохолодне і м'яке, мов ранньою весною, проте їх оточував глибокий і задумливий спокій зими. Здавалося, нічим іншим вони не займалися, тільки їли, пили, відпочивали та гуляли в садах; і цього було досить.
Володарів Лорієну вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко знали чи хотіли користуватися вестроном. Галдір попрощався з ними і повернувся до північної межі, де тепер, через звістки, що їх приніс Загін з Морії, поставили міцну варту. Леґолас постійно пропадав у ґаладримів і після першої ночі навіть не ночував із товаришами, хоча завжди повертався пообідати і побалакати. Часто він брав зі собою Ґімлі на прогулянки лісом, і всі дивувалися з такої переміни.
Тепер, сидячи в колі чи прогулюючись, вони згадували Ґандалфа, й усе, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед очима. Коли тілесні рани загоїлися й утома минула, гіркота втрати загострилася. Часто чули вони поблизу чарівний спів і знали, що то ельфи оплакують загибель чарівника, бо ім'я його можна було почути серед незрозумілих, але сумних і милозвучних слів.
«Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — О Сірий Пілігриме!» Так вони любили його називати. А якщо із Загоном був Леґолас, то цих пісень не перекладав, виправдовуючись тим, що не має хисту і що горе для нього ще надто свіже — привід для сліз, а не для пісень.
Першим, хто вилив свій смуток у кульгавих віршах, був Фродо. Не часто приходило до нього натхнення скласти пісню чи вірша; навіть у Рівендолі він слухав, але сам не співав, хоч у його пам'яті зберігалося чимало пісень, складених іншими. Але тепер, коли він сидів біля водограю в Лорієні і слухав голоси ельфів, його думки втілились у пісню, яка самому йому видалася гарною; проте коли він спробував переказати її Семові, залишилися якісь уривки, немов жменя зів'ялого листя.
Як вечір в Ширі засірів,
на Пригірку його стих крок;
у довгу путь ще на зорі
пустився він без балачок.
Із Краю Дикого ішов
на Захід він до узбереж:
безсмертний люд — і смертний знов —
дракона лігво — ліс без меж…
Гном, гобіт, ельф чи чоловік,
птах у гіллі чи звір в норі —
до кожного він слово рік,
таємні мови знав старі.
Убивчий меч, міцна рука,
та плечі мов тягар приліг;
хоч голос, як сурма дзвінка, —
дорожня втома валить з ніг.
Правитель мудрий, мав він трон,
палав у гніві, сіяв сміх;
де зараз блиск його корон? —
старе вино, старий і міх…
Сам на мості стояв він, ум
його з Вогню і Тіні кпив;
поглинув мудрість Казад-дум,
об камінь патерицю збив…
— Гей, таж наступного разу ви перевершите самого пана Більбо! — вигукнув Сем.
— Ні, певно, що ні, — відповів Фродо. — Та наразі це все, на що я здатний.
— Ну, пане Фродо, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, сподіваюся, ви додасте пару слів про його феєрверки, — сказав Сем. — Щось отаке:
Найкращі кольори ракет:
зірок зелено-синіх лет,
і золоті із громом зливи,
немовби з квітів дощ шумливий.
Хоча насправді вони вартують більшого.
— Ні, залишаю це для тебе, Семе. А може, і для Більбо. Але… ні, більше не можу про це говорити. Нестерпно думати, що мені доведеться повідомити йому цю звістку.
Одного вечора Фродо та Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулася тінь розлуки: якось він збагнув, що наближається час покидати Лотлорієн.
— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — запитав він. — Колись я тебе про це вже питав, дуже давно; та відтоді ти дізнався про них більше.
— Справді так! — сказав він. — І я собі думаю, що є ельфи і ельфи. Тобто всі вони доволі ельфійські, та зовсім не однакові. Зараз оцей народ не є мандрівним чи бездомним і видається трохи схожим на нас: прив'язані до цієї землі ще більше, ніж гобіти до Ширу. Чи то вони створили таку землю, чи вона їх створила, важко судити, якщо ви мене розумієте. Тут надзвичайно спокійно. Здається, що нічого не відбувається й ніхто цього і не прагне. Якщо є тут якісь чари, то вони так глибоко, що руками їх, так би мовити, не дістанеш.
— Але ти бачиш і відчуваєш їх усюди, — заперечив Фродо.
— Так, — погодився Сем, — тільки не видно, щоби хтось їх творив. Ніяких феєрверків на зразок тих, які показував бідолашний Ґандалф. Шкода, що останніми днями не видно Володаря та Володарки. Мені здається, що вона могла б удіяти щось дивовижне, якби забажала! Як би я хотів побачити якесь ельфійське чудо, пане Фродо!
— А я — ні, — сказав Фродо. — Я і без того задоволений. І бракує мені не Ґандалфових феєрверків, а його кошлатих брів, його запальної вдачі та голосу.
— Ви праві, — згодився Сем. — І не думайте, що я прискіпуюся. Просто мені завжди хотілося побачити якесь чародійство, як у старих казках, але кращої землі, ніж оця, я ніколи не бачив. Це так, наче бути водночас удома й у гостях, розумієте? Я не хочу звідси йти. А все ж, починаю відчувати, що коли вже нам доведеться піти, то краще піти чимскоріш. «Найважче закінчити ту роботу, якої не починав», — так казав мій Дідусь. А ось цей народ
