Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

А видіння вже змінилося. На коротку мить, але дуже яскраво він побачив Більбо, який стурбовано ходив по кімнаті. На столі безладно розкидані папери, дощ періщить у вікна.

Дзеркало знову затьмарилось, а далі, швидко змінюючи одна одну, замиготіли різні картини, як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої тепер і він був причетний. Імла розсіялась, і відкрився вид, якого він досі не бачив, але відразу впізнав: Море. Стемніло. На морі лютувала жахлива буря. Потім супроти криваво-червоного Сонця, що заходило серед роздертих хмар, Фродо побачив чорні обриси високого корабля з пошматованими вітрилами, що плив із Заходу. Потім широка ріка, що текла через багатолюдне місто, біла фортеця з сімома вежами. А тоді знову корабель із чорними вітрилами, та цього разу був ранок, вода рябіла світлом, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Піднявся дим, наче від пожежі та битви, і знову червоногаряче Сонце хилилося на захід і ховалось у сірій імлі; й у тій імлі розтанув маленький кораблик, блимаючи вогниками. Він зник, і Фродо зітхнув і хотів уже відійти.

Але раптом Дзеркало почорніло, почорніло так, мов у видимому світі відкрився отвір, і Фродо зазирнув у порожнечу. У чорній безодні з'явилось Око, що повільно зростало, аж поки не заповнило майже все Дзеркало. Воно було таке жахливе, що Фродо завмер на місці, неспроможний ані скрикнути, ні відвести очей. Око, облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо.

Потім Око почало обертатися, туди й сюди, чогось шукаючи; і Фродо з жахом усвідомив, що посеред усього іншого шукає воно і його. Але також він знав, що воно його не бачить — поки що не бачить, поки він цього не захотів. Перстень, що висів на ланцюжку в нього на і їм її, став важким, важчим за великий камінь, і голову його потягнуло донизу. Дзеркало неначе закипіло, і пасма пари здіймалися над водою. Фродо хилився все нижче.

— Не торкайся води! — тихо мовила Володарка.

Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, які блимають у срібній чаші. Його трусило; він відійшов і глянув на Володарку.

— Я знаю, яке було останнє видіння, — сказала вона, — бо воно також увижалось і мені. Не бійся! Та не думай, що тільки співами серед дерев чи навіть тонкими стрілами ельфійських луків землю Лотлорієну боронять від Ворога. Знай же, Фродо, що, навіть коли я розмовляю з тобою, я стежу за Темним Володарем і знаю його думки, принаймні всі його думки про ельфів. А він усе намагається побачити мене і прочитати мої думки. Та двері, як завжди, зачинені!

Вона махнула білими руками у бік Сходу, мовби щось відштовхувала та заперечувала. Еаренділ, Вечірня Зоря, найулюбленіша зірка ельфів, яскраво сяяла вгорі. Горіла так яскраво, що постать Володарки ельфів відкидала на землю легку тінь. Проміння впало на перстень на її пальці, й він заблищав, мов чисте золото, оповите сріблястим світлом, а білий камінь у персні сяяв, ніби часточка Зорі зійшла додолу спочити на руці Володарки. Фродо дивився на перстень із благоговійним страхом — йому раптом здалося, що він усе зрозумів.

— Так, — сказала вона, відгадавши його думки, — про це не дозволено говорити, й Елронд не міг цього зробити. Але цього не можна приховувати від Персненосця, від того, хто бачив Око. Воістину, саме в землі Лорієну на пальці Ґаладріель зберігається один із Трьох. Це Ненья, або Адамантовий Перстень. Я його зберігаю.

Він підозрює про це, але точно не знає — поки що. Тепер ти розумієш, чому твоя поява для нас — крок Фатуму. Бо якщо ти зазнаєш поразки, ми будемо відкриті перед Ворогом. Але якщо ти досягнеш мети, наша влада зменшиться, Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття. Фродо схилив голову.

— А що би ти бажала? — мовив він нарешті.

— Нехай буде те, що має бути, — відповіла вона. — Любов ельфів до свого краю та своїх творінь глибша за морські глибини, а туга ніколи не згасне і не вгамується. Та вони радше відмовляться від усього, ніж підкоряться Сауронові: бо тепер вони його знають. Ти не відповідаєш за долю Лотлорієну — лише за виконання свого завдання. Однак я бажала би — якби це мало якесь значення — щоби Єдиний Перстень ніколи не був викуваний або щоби він залишався навіки загубленим.

— Ти мудра, безстрашна та прекрасна, Володарко Ґаладріель, — сказав Фродо, — я віддам тобі Єдиний Перстень, якщо захочеш. Цей тягар мені не під силу.

Ґаладріель раптом дзвінко розсміялася.

— Володарка Ґаладріель, можливо, і мудра, — сказала вона, — але тут вона зустріла рівного за чемністю! Делікатно ти помстився за моє випробування твого серця при нашій першій зустрічі. У тебе загострюється зір. Не заперечую, що моє серце палко бажало попросити те, що ти зараз пропонуєш сам. Упродовж довгих літ я розмірковувала, що би я зробила, якби Великий Перстень опинився у мене в руках, і ось! — його принесли до мене. Давним-давно скоєне зло діє різними способами, і байдуже, чи вистоїть сам Саурон, чи впаде. Чи не було би шляхетним вчинком, який віддавав би належне його Персню, якби я силою чи погрозами відібрала його в мого гостя?

Й ось нарешті Перстень приходить. Ти вільно віддаєш його мені! Замість Темного Володаря ти поставиш Королеву. І я не буду темна, а буду прекрасна та страхітлива, немов Ранок і Ніч! Гарна, як Море, і Сонце, і Сніг на Горах! І жахлива, як Буря та Блискавка. Міцніша за підвалини землі. Усі любитимуть мене і боятимуться!

Вона піднесла руку, і перстень на її руці випромінив яскраве світло, що осяяло тільки її обличчя в пітьмі. Тепер вона стояла перед Фродо незмірно висока та нестерпно прекрасна, жахлива й гідна поклоніння. Потім вона опустила руку, світло згасло, вона раптом знову засміялася, й — о диво! — вона зменшилася: струнка ельфиня, у простому білому вбранні, чий голос був ніжний і сумний.

— Я пройшла випробування, — мовила вона. — Я ослабну й відійду на Захід, і залишуся Ґаладріель.

Вони довго стояли мовчки. Нарешті Володарка знову заговорила:

— Вертаймось! Уранці вам вирушати, адже ми зробили вибір, і колесо долі закрутилося.

— Та я хотів би ще дещо запитати, — сказав Фродо, — ще в Рівендолі все намагався спитати у Ґандалфа.