Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Фродо помітив щось нове та дивне в погляді Боромира і пильно на нього подивився. Очевидно, Боромир думав зовсім не те, що сказав. Безглуздо було би викидати… що? Перстень Влади? Щось подібне він уже казав на Раді, але тоді визнав правоту Елронда. Фродо поглянув на Араґорна, але той, глибоко задумавшись, наче не звернув уваги на слова Боромира. На цьому завершилось обговорення? Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. Була глибока ніч.
Уранці, коли почали пакувати невеличке майно, прийшли ельфи, котрі вміли говорити по-їхньому, і принесли багато дарунків — харчі й одяг для подорожі. Їжа була здебільшого у вигляді дуже тонких коржиків, зовні пропечених до ясно-коричневого, а всередині — вершкового кольору. Ґімлі взяв один коржик і став підозріло його розглядати.
— Крам, — буркнув він собі під ніс, відкусивши хрусткий шматочок. Вираз його обличчя швидко змінився, й він зі смаком доїв увесь коржик.
— Годі, годі! — розсміялися ельфи. — Ти вже з'їв досить на цілий день походу!
— А я думав, це різновид краму, який люди з Долу печуть для походів, — пояснив гном.
— Це щось подібне, — згодилися ельфи. — Та ми його звемо лембасом, або дорожнім хлібом, він набагато поживніший за будь-які людські страви та набагато смачніший за крам, сумніву нема!
— Справді так, — визнав Ґімлі. — Та він навіть кращий за медяники беорнінгів, а це велика похвала, бо беорнінги — найкращі з усіх мені відомих пекарів; але нині вони неохоче діляться своїми коржиками з чужинцями. Ви щирі господарі!
— Усе ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — порадили ельфи. — Їжте потроху і лише у скруті. Бо ці коржики ми даємо вам на випадок, коли все інше закінчиться. Вони довго не втрачають свіжість, якщо їх не ламати і зберігати загорнутими в листя, так як ми їх принесли. Один коржик протримає мандрівника на ногах увесь день довгої подорожі, навіть якщо це високий чоловік із Мінас-Тіріта.
Потім ельфи розгорнули та пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно за розміром, із легкої, але теплої шовковистої тканини, яку виткали ґаладрими. Важко було сказати, якого кольору були плащі: здається, сірого з відтінком сутінків під деревами; та при кожному русі чи в іншому освітленні вони ставали зеленими, як листя в затінку, чи бурими, як незорані поля вночі, чи тьмяно-сріблястими, як вода під зорями. Біля коміра плащі застібалися брошкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.
— Це чарівні плащі? — запитав Піпін, зачудовано їх роздивляючись.
— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відповів старший із ельфів. — Вбрання гарне, і тканина добра, бо зроблена в цьому краї. Зрозуміло, що це ельфійські плащі, якщо ти саме про це. Листя й гілля, вода та каміння: у плащах відтінки і краса всього того, що ми так любимо в сутінках Лорієну; бо ми вкладаємо думки про все, що ми любимо, в усе, що робимо. Однак це одяг, а не зброя, і плащі не відвернуть списа чи меча. Зате вони добре вам послужать: і легкі, й теплі, коли холодно, не жаркі, коли тепло. А ще вони допоможуть вам сховатися від ворожих очей чи в лісі, чи серед каміння. Справді високо цінує вас Володарка! Адже ці плащі вона виткала сама зі своїми ельфівнами, і ще ніколи не вдягали ми чужоземців у наш одяг.
Після сніданку Загін з важким серцем попрощався з лугом біля водограю; це прекрасне місце стало для всіх майже рідним домом, хоч і не знали вони, скільки днів і ночей там провели. Коли на хвилю зупинилися помилуватися чистою водою у промінні сонця, до них, легко ступаючи по зеленій траві лугу, підійшов Галдір. Фродо радісно з ним привітався.
— Я повернувся з Північних Горож, — сказав ельф, — і мені знову доручили бути вам за провідника. Чорнорічна Долина вкрита клубами диму та пари, гори розтривожені. У глибинах земних чути гуркіт. Якби хтось із вас захотів повернутися додому через північ, то не пройшов би тим шляхом. Але ходімо! Шлях ваш тепер веде на південь.
Коли йшли вони Карас-Галадоном, зелені стежки спорожніли; та у кронах дерев гомоніло і співало безліч голосів. Самі вони йшли мовчки. Нарешті Галдір звів їх униз південним схилом пагорба, і вони знову підійшли до величезних воріт зі світильниками та до білого моста; перетнули міст і залишили позаду місто ельфів. Потім завернули з вимощеної дороги на стежку, що бігла через гущавину мелорнів і далі, звиваючись пагорбистими лісами у сріблястому затінку, і вела весь час униз, на південний схід, до берегів Ріки.
Пройшли близько десяти миль, і було вже під полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Пролізши через проріз, вони несподівано вийшли на відкрите місце. Перед ними розляглася довга галявина яскравої трави, всіяної золотими квітками еланору, що сяяли на осонні. Галявина вузькою смугою вклинювалася між двома чіткими межами: праворуч, із заходу, виблискувала Срібна Жила, а ліворуч, зі сходу, котила свої глибокі темні води Велика Ріка. На тому березі, куди око сягне, на південь тяглися ліси, та узбережжя було голе і похмуре. За межами Лорієну жоден мелорн не здіймав свого золотого гілля.
На березі Срібної Жили, неподалік від злиття річок, була пристань із білого каменю та білої деревини. Там було пришвартовано багато човнів і барок. Деякі сяяли яскравими фарбами — срібною, золотою чи зеленою, та найчастіше були просто білі чи сірі. Для мандрівників приготували три сірі човники, куди ельфи склали всі запаси. А ще додали до кожного човна по три мотки мотузки — тонкої, та міцної, шовковистої на дотик, сірого відтінку, як ельфійські плащі.
— Це що таке? — поцікавився Сем, помацавши моток, який лежав на траві.
— Мотузка, звісно! — відповів ельф із човна. — Не можна вирушати в дорогу без мотузки! Мотузки довгої, міцної та легкої. Такої, як ці. Вони вам можуть знадобитися.
— Цього можете мені не говорити! — мовив Сем. — Я не взяв зі собою мотузки, то потім усю дорогу хвилювався. Та мені цікаво, з чого вони зроблені, бо я в цій справі трохи обізнаний: родинне, так би мовити.
— Їх сплели з гітлайну, — сказав ельф, — але вже нема
