Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— А ще, — додав Галдір, — мені передали послання від Володаря та Володарки ґаладримів. Усім вам дозволено йти вільно, навіть гномові Ґімлі. Здається, Володарка знає все про кожного з вас. Мабуть, прийшли нові вісті з Рівендолу.
Першим він зняв пов'язку з очей Ґімлі.
— Прошу вибачення! — сказав він, низько вклоняючись. — Поглянь на нас приязно! Поглянь і радій, адже ти перший із гномів, котрому з часів Даріна дозволено споглядати ліс Найт-Лорієну!
Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і затамував подих. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, укритий травою, ніжно-зеленою, мов весна у Прадавні Часи. Нагорі подвійною короною росли два кола дерев: перші — зі сніжно-білою корою, безлисті, але прекрасні у своїй стрункій оголеності; а другі — височенні мелорни, все ще зодягнуті у бліде золото. Посередині здіймалося величезне, мов башта, дерево, і високо серед його гілок просвічував білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах кургану траву всіяли маленькі золотаві квітки, схожі на зірочки. Між ними, гойдаючись на довгих стеблах, росли інші квіти, білі та блідо-зеленаві: легким серпанком вони мерехтіли на ясній зелені трави. Над усім цим голубіло небо, і сонце сяяло над пагорбом, відкидаючи піддеревами довгі зелені тіні.
— Дивіться! Перед вами Керін-Амрот, — сказав Галдір. — Це — серце стародавнього королівства, яким воно було колись, і тут є курган Амрота, де у щасливіші дні стояв його дім. Тут, у нев'янучій траві, вічно цвітуть зимові квіти: жовтий еланор і білий ніфредил. Тут ми трохи відпочинемо й у сутінках доберемося до міста ґаладримів.
Усі полягали на духмяну траву, а Фродо все ще стояв, зачудований. Йому здалося, що мов крізь якесь високе вікно він ступив у давно зниклий світ, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Усе навкруги було дуже виразне, а обриси його так чітко окреслені, мовби їх задумали і створили за мить до того, як із очей Фродо зняли пов'язку; водночас усе було таке стародавнє, наче існувало вічно. Усі кольори були цілком знайомі: золотий і білий, зелений і синій, але здавалися вони такими свіжими та живими, неначе Фродо перший у світі їх побачив і дав їм назви, нові та прекрасні. Узимку тут серце не тужило за весною чи за літом. Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки.
Фродо обернувся і побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись і протираючи очі, мовби хотячи пересвідчитися, що це йому не сниться.
— Дивіться, тут сонце і ясний день, — сказав він. — А я думав, ельфи люблять лише місяць і зорі: а це місце ельфійськіше за всі. Так, ніби я опинився всередині пісні, розумієте, про що я?
Галдір поглянув на них і, здавалося, зрозумів і слова, і думки Сема.
— Ви відчуваєте владу Володарки ґаладримів, — сказав він, усміхнувшись. — Чи не бажаєте зійти зі мною на Керін-Амрот?
Гобіти пішли за ельфом, котрий легко збіг на вкритий травою схил. Хоча Фродо рухався та дихав, і довкола нього живе листя і квіти колихав той самий вітер, що овіював його обличчя, він відчував, що потрапив у позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття. Вони підуть звідси до інших країв, а Фродо, мандрівець із Ширу, і далі гулятиме тут, по траві між еланором і ніфредилом у прекрасному Лотлорієні.
Вони ввійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Південний вітер зашарудів у гіллі. Фродо завмер, почувши голос прибою на узбережжі, вже давно поглинутого морем, і крики морських птахів, чиє плем'я давно вимерло.
Галдір ішов далі, вже вибирався на високий поміст. Коли Фродо мав лізти за ним, то на мить поклав руку на дерево поряд із драбиною: уперше в житті він так раптово та гостро відчув плоть дерева і життя, що текло в ньому. Він відчув радість від доторку до деревини, та не як лісник чи тесля; це була радість від знайомства з живим деревом.
Коли він нарешті виліз на високий поміст, Галдір узяв його за руку і розвернув на південь.
— Поглянь спочатку сюди!
Фродо подивився і побачив, усе ще на віддалі, пагорб із багатьма могутніми деревами, а може, то було місто зелених веж. Йому здалося, що саме звідти струменіли сила та світло, які оберігають цю землю. Йому раптом запраглося злетіти птахом і відпочити в цьому зеленому місті. Тоді він поглянув на схід і побачив увесь Лорієн, що добігав до блідої смужки Андуїну, Великої Ріки. Він підняв очі вище над рікою — туди світло не сягало — і знову повернувся у знайомий світ. За рікою земля була пласка та пустельна, безформна й укрита туманом, лише ген удалині здіймалася стіною, темною і страшною. Сонце, що осявало Лорієн, не могло розвіяти тінь над далекою вершиною.
— Там твердиня Південного Морок-лісу, — сказав Галдір. — її оточують темні смерекові ліси, де дерева змагаються між собою, а гілля їхнє жухне і сохне. У хащах, на кам'янистому узвишші, стоїть Дол-Ґулдур, де довго переховувався Ворог. Ми побоюємося, що нині там знову хтось оселився, і сила його надзвичайно зросла. Останнім часом над ним часто висить чорна хмара. Звідси тобі видно дві потуги, які протистоять одна одній; вони постійно змагаються силою думки, але тоді як світло проникає в саме серце темряви, його таємниця залишається нерозкритою. Поки що нерозкритою. — Він відвернувся і швидко поліз додолу, а гобіти — за ним.
Біля підніжжя пагорба Фродо побачив Араґорна, який стояв мовчки та непорушно, мов дерево; в руці він тримав золоту квітку еланору, й очі його світилися. Він поринув у прекрасні спогади. Фродо відразу збагнув, що йому ввижається те, що колись відбувалося тут, на цьому ж місці. Сліди суворих років стерлися з обличчя Араґорна, і здавалося, що він молодий витязь, стрункий та гарний, і зодягнений у біле; і він заговорив до когось, кого Фродо не бачив, по-ельфійськи: «Арвен анімелда, намаріе!» — а тоді зітхнув, немовби отямившись, і з усмішкою поглянув на Фродо.
— Тут серце ельфійських володінь на землі, — мовив він, — і тут навіки оселиться моє серце,
