Світляки на полі бою - В В Срібна

*― З чого ти взяв, що мені це потрібно?

*― Це може стати гарантією твоєї безпеки.

*― Мені це непотрібно.- розвернувшись і вже зібравшись йти відповів Ян.

*― Думаєш твій гетьман стане на твій захист, якщо з іншого боку буде хтось з його людей?- крикнув йому в спину Закір.

Ян зупинився і подивився кудись в даль. За декілька секунд він посміхнувся і відповів:

*― Мені це й не потрібно. Я б прийняв будь-який його вибір, бо я вже маю владу, яку тобі й уявити важко.

*― Якщо передумаєш ти знаєш як мене знайти. Я буду чекати на тебе.- йдучи відповів на це Закір.

Рустем сидів в наметі та переглядав папери, але його голова була зайнята далеко не ними. Все, що його хвилювало, це питання того, хто тоді ледь не вбив Яна. Тут до його намету зайшов чоловік він вклонився і сказав:

*― Вітаю вас, султане.

*― Знайшли?

*― На жаль сьогодні мені нову доведеться повідомити вам погані новини, але ми не залишаємо пошуків.

Рустем важко видихнув і потер перенісся. Подивившись спочатку на папери, а потім на чоловіка, він сказав:

*― Відкладемо це на другий план. Зараз зосередимося на підготовці до наступного бою. Ми не можемо програти. Я в будь-якому випадку отримаю своє.

*― Накажете іти й виконувати?

*― Так, іди.

Чоловік вийшов залишивши Рустема одного. Відкинувшись на стільці він утупив свій погляд у верхню частину намету. Для нього все вже здавалося не таким, як завжди. Його погляди змінилися і всі вчинки задавалися неправильними. Ця доля сумнівів ніби рвала його з середини від чого голова боліла. Рустем починав розуміти кожен вчинок Яна. Їх відносини з самого початку не були ідеальними, але через свій норов Рустем з кожним днем робив їх лише гіршими. Його страх бути зрадженим тоді зовсім затуманив розум змусивши зробити всі ті речі через які він зараз починав жалкувати.