Світляки на полі бою - В В Срібна
Максим ліг поряд і вони ще деякий час так лежали. Допоки до них не підійшов якийсь козак і Максиму не довелось відлучитися. Як тільки Макс пішов, Ян направився до намету.
*― Султане, тут вас недавній гість знову просить зустрічі.- вклонившись сказав чоловік, який увійшов.
*― Впустіть його.- наказав Рустем кладучи на стіл шаблю, яку тер до цього.
За декілька хвилин до кімнати увійшов Данило. Він вклонився і сказав:
*― Вітаю вас, сонце Османської імперії, султан Рустем.
*― Переходь до справи. Навіщо ти прийшов?
*― Я чув, що ви зацікавлені в затриманні того, хто намагався вбити Айнура.
*― Можливо.
*― Я знаю і того, хто це зробив і того, хто віддав наказ.
*― Що ти хочеш за інформацію?
*― Нічого. Я лише сподіваюся, що після вашої перемоги зможу отримати всі блага про які ми домовлялися.
*― Говори.
*― Сподіваюся ви пам’ятаєте свого брата? Єдиного, хто зміг втекти. Так от, Закір весь цей час думав про те, як отримати трон. Він вирішив вбити Айнура, бо знав, що, якщо він втрутиться, усі його плани зруйнуються.
*― Хочеш сказати, що у нього вистачило мізків і зв’язків все це удіяти?
*― Так, рахуючи те, що він повернув до життя вашого колишнього слугу, Наіля. Саме його він змусив отруїти Айнура.
*― Як він його повернув?
*― Нажаль це мені невідомо.
*― Чому я повинен тобі вірити? Настільки я знаю, Наіль би ніколи не зашкодив йому.
*― А чому ні?- простягаючи карту сказав Данило.
Витримавши невеличку паузу, Рустем взяв карту і розгорнув її на ній було намальовано хрест недалеко від одного вже давно закинутого поселення. Побачивши це, він згорнув мапу і сказав:
*― Що ж, іди.
*― Дякую, що вислухали.- вклонившись відповів Данило.
За декілька хвилин в намет зайшов стражник. Почувши його кроки, Рустем сказав:
*― Накажи в цю ж мить підготувати конів і візьми декілька солдатів, за декілька хвилин виїжджаємо.
*― Дозвольте поцікавитися, куди?
*― Закінчити стару справу.- посміхнувшись відповів він.
Вони приїхали до місця приблизно за годину. В будиночок забігли декілька солдатів почувся крик і звук розбитого посуду. Рустем зачекав ще з хвилину і зайшов до будинку. На підлозі лежав заламаний Закір. Його темне волосся спадало на обличчя, а злий погляд його яскраво-сірих очей ніби проривався крізь них. Одягнений він був в білу сорочку і темні штані, на ногах були старі чоботи.
*― Давно не бачились, брате.- посміхнувшись сказав Рустем підійшовши ближче.- Посадіть його.- наказав він.
*― Я вже думав, що ти забув про мене.- вже сидячи відповів Закір.- Що ж змусило тебе згадати про мене?
*― Закіре, Закіре. Не роби вигляд, що не знаєш. Міг же просто спокійно жити далі.
*― Спокійно жити далі? Все це було моїм! Ти не мав права ставати султаном!
*― Але став. Ти ж такий розумний, чому так сильно намагаєшся забрати у мене престол при цьому не маючи нічого?
*― Ти ж приїхав сюди вбити мене не через це. Чи я не правий?
*― Правий, ще і як правий. Чому ти позарився на нього? Ти як ніхто знав, що він мій.
*― Він повинен був погодитися стати моїм радником. Я хотів забрати його собі з самого початку й обидва рази він не пішов за мною, а шкода.
*― І через це ти спробував його вбити?
*― Звісно. Якщо він не дістанеться мені, нехай не дістанеться нікому. Тим паче тобі, але є ще одна причина. Чисто заради помсти тобі. Він для тебе найдорожче, ми обидва це знаємо.
*― Так, і ти поплатишся за це головою.
*― Все ж у мене був шанс. Якби Айнур тільки…- не встиг він договорити як Рустем за мить дістав шаблю й одним ударом відрубав йому голову.
*― Ти посмів позаритися на те, що належить мені, ось твоя кара.- наостанок сказав він і вийшов з будинку.
На дворі він повільно вдихнув свіже, нічне повітря. Від нього по всьому його тілу пробігли мурашки. Він підійшов до коня і подивившись на чисте, прекрасне, зоряне небо сказав:
*― Якби ти тільки був поряд…
