Світляки на полі бою - В В Срібна
Він навіть не смикнувся. За секунду перед ним з’явилися пагони лози. Один з них спіймав кинджал в той час, як інші оповили дівчину. Вона зі всіх сил намагалася вибратися, але виходило погано і з кожним її рухом лоза стискалася дише сильніше.
*― Ти повинен померти! З козаками султан без проблем розбереться! Ось побачиш! А тоді він тебе поверне і я знову не буду йому потрібною!
*― Помиляєшся.
*― В чому!? Не секрет, що йому потрібен лише ти! Кожного разу, коли я намагалася його отримати, чортів Айнур був поряд і заважав мені!
Ян підійшов ближче і нахилившись над вухом дівчини сказав:
*― Навіть, якби мене не було, ти не могла б стати його фавориткою. Він не зможе покохати тебе. Ти йому не цікава.
Відійшовши він повернув свій погляд в хащі. Він чув, що дівчина ще щось кричала на турецькій, але йому не було це цікаво. Адже він вже давно зрозумів, що від самого табору Максим йшов за ними з двома козаками. І справді через декілька хвилин з хащів вийшов Максим, побачивши скручену тернами Наталку, він миттю підійшов до Яна і сказав:
― Ти в нормі!? Вона тебе не покалічила!?
― Ні, все гаразд. У неї б це не вийшло, ти ж знаєш.
― Знав би ти як я переживав. Як ти тільки міг піти з нею один! А що якби я не помітив, що ви кудись йдете і не ув’язався!? Ти хоча б уявляєш, що б могло трапитися!? Ти міг померти!
― Я ж казав, що все в нормі. Я все продумав. Та й мої сили вже повернулися. Я був в безпеці.
― Більше так ніколи не роби.- погрозивши Яну пальцем сказав він.
― Добре, добре. Більше не буду. – посміхнувшись відповів хлопець.
― Зв’яжіть її мотузкою і ведіть до табору. – наказав Максим і вони направилися назад.
Максим підійшов до неї лише ввечері. Дівчина сиділа зв’язана, коло неї стояло двоє козаків. Почувши шурхіт, вона підняла очі й подивилася на нього.
― Залишіть нас на одинці.- наказав Максим.
― Ви впевнені? Все ж вона небезпечна.- сказав козак, який стояв справа.
― Не хвилюйтесь. Йдіть.
За хвилин вони вийшли залишивши хлопця наодинці з сестрою. Він підійшов до неї й присів на коліно. Дівчина не відриваючи від нього погляду засміялася.
― Чого ти смієшся?
― Мій братик знову все зіпсував.
― І що тут такого кумедного?
― Навіть не знаю. Мабуть, те, що я вже вдруге не можу бути щасливою через тебе.- вона в останнє посміхнулась і вже гнівно подивилась на брата.- Все через тебе!
― Ти сама у всьому винна.
― Ні! Я б могла завоювати султана, якби Айнур помер, але навіть тут ти втрутився! Рустем би покохав мене й мою дочку, я б знову могла б завагітніти від нього! Могла б мати сина! Ти, ти все зруйнував! Невже тобі не шкода навіть власної племінниці!
― І що ти хочеш від мене? Ти сама вирішила, що хочеш стати його наложницею! Ти ж чудово розуміла, що він тебе не покохає!
― Але одного разу я його майже завоювала! Навіть народила дитину! Але дівчинку… Це все через твої прокльони! Так, так через них Аллах вирішив, що я не гідна народити сина!
― Як ти можеш! Ти навіть віру нашу зрадила!
― Бо твій Бог ні разу мене не врятував!
― Ти з дитинства не була сильно віруючою.
― І правильно робила!
― В чому ще я винен!? Не вішай усі свої проблеми на мене! У них винна лише ти! І тільки ти!
― А, ну так, звісно, ще ж існує наш дорогий радник Айнур. Він весь час був поряд з моїм милим Рустемом! Весь час заважав моїм планам! Якби він здох, це б точно мені допомогло! Я б стала спасінням султана!- вона встала на ноги й з шаленою посмішкою сказала:- Точно! Братику, спокутай свій гріх переді мною! Вбий його для мене! Ти ж все ще хочеш для мене блага? Так, звісно так! Треба тільки, щоб ця тварюка здохла!
Максим не стримався і встав на ноги. Всі емоції з його обличчя в мить зникли. Він підійшов ближче і схопив дівчину за горло від чого та захрипіла намагаючись схопити ротом бодай трохи повітря. Він нахилився над її вухом і прошипів:
― Ти вже перейшла всі кордони. Тільки посмій хоч ще щось подібне про нього сказати своїм поганим ротом. Наступного разу обіцяю, що вб’ю тебе.
Вона зблідла від задухи й з її очей потекли сльози. На обличчі Наталки вперше за весь цей час виступив справжній страх. Побачивши це, Максим відпустив її від чого вона впала на землю і закашляла. Він ще з хвилину дивився на неї, а потім пішов.
Вийшовши він помітив Яна, який сидів на траві й дивився на зорі. Він видихнув і підійшовши сів поряд. Вони сиділи мовчи десь з пів години. Першим заговорив Ян:
― Як поговорили?
― Погано. Вона в усьому винить мене. Не розумію, що я зробив не так.
― Не звинувачуй себе.
― Знаю, що я не винен, але ж…
Ян подивився на Максима і запустив руку йому в волосся легенько тріпаючи його. Максим здивовано подивися на Яна. На обличчі хлопця під світлом місяця виднілася ніжна посмішка.
― Ти це чого?- невпевнено запитав Максим.
― Та так. Подумав, що це тебе заспокоїть і бачу це спрацювало.- прибираючи руку сказав Ян і ліг на траву. В його очах знову відзеркалювалося зоряне небо, що заворожувало Максима.
