Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 35

Цього дня на вулиці було досить хмарно. Сонячне проміння вкрай рідко визирало з-за щільної пелени хмар. Ян прогулювався по табору разом з Семенчиком одночасно  з цим перевіряючи місцевість навколо за допомогою магії. Цього дня погода була напрочуд прохолодною як для літа. Від холодного подиху вітру Ян пойожився.

― Замерз?- схвильовано запитав Семенчик.

― Трохи.

― Може тоді підемо до намету?

― Так, мабуть, ти правий. – знову пойожившись відповів він.

― Пішли вже швидше, не вистачало, щоб ти захворів.

Прохолодний вітер злегка тріпав волосся, а хмари все більше затягували небо. Небо ставало все темнішим і темнішим.

― Збирається на дощ.- констатував Ян.

― Так, пішли вже.

― Іду я, іду.

― Яне! Семене! – почувся голос Максима позаду.   

Зупинившись вони обернулися, Максим був за декілька метрів він помахав їм рукою у знак привітання підходячи.

― Максиме.- Ян посміхнувся йому і зробив крок на зустріч.

― Не холодно гуляти в таку погоду? Все ж ти, Яне, одягнений досить легко.

― Ми лише трохи прогулялися. Тому не встигли ще сильно замерзти.

― За Семенчика я не та хвилююся як за тебе. Все ж ти тільки одужав.

― Не хвилюйся, я справді в нормі. Та і ми вже збиралися іти до намету.

― Добре, тоді не буду вас затримувати. Як закінчу зі справами навідаюся до вас.

― Добре до зустрічі.

Максим ще  хвилин спостерігав як Семенчик разом  Яном все далі й далі віддалялися йдучи по табору. Він пішов лише тоді коли їх силуети повернули десь у бік.

Рустем стояв у кінці табору спостерігаючи за небом. Десь здалеку чувся грім, але він на це зовсім не звертав уваги. Рустем був повністю занурений у свої думки. Здавалося, що нічого не може відірвати його від них. Ні холодний вітер, ні грозові хмари, але все ж його відірвав чоловік, який тихо підійшов і учтиво сказав:

*― Вітаю вас, султане. Чим можу вас допомогти?

*― Не тут, пішли відійдемо трохи далі.- сказав Рустем і направився в сторону лісу.

За хвилин десять він зупинився повернувся подивився на супутника і сказав:

*― Я назначив тебе правою рукою зовсім не так давно, але скоро ти вже ним не будеш.

 *― Дозвольте запитати, що ви маєте на увазі?

*― Кожному потрібно платити за свої вчинки. Час моєї розплати вже зовсім скоро.

*― Що ви таке кажете? Я впевнений, що ваше правління буде ще довго.

*― Не потрібно. Ця битва буде для мене останньою. Я повинен відповісти за все, що зробив йому. І ось, що я від тебе хочу, ти повинен повернутися до палацу і таємно підготувати все до моєї смерті. Попіклуйся про те, щоб наступним правителем став мій син Даніяз. Я вже домовився з Ферідою і ти станеш його правою рукою і радником. Поклянись, що будеш захищати його від усіх нещасть і допомагати правити.

*― Якщо така ваша воля, я, як вірний вам, клянуся, що буду захищати та оберігати його навіть ціною власного життя.

*― Дякую, а тепер їдь, не витрачай час дарма.

*― Слухаюся.- відповів чоловік і направився до табору.

Рустем застався там ще на декілька хвилин. Він лише стояв і на відстані спостерігав за табором. Він збирався вести своїх людей на смерть заради свого каяття. Заради плати за свої гріхи. Хоча це і турбувало Рустема, але він вважав цю ціну справедливою. Лише його життя не було б достатньо.

Настав наступний день. Ян стояв перед полем на якому і мав проходити бій. Козаки стояли в повній бойовій готовності і їх погляди були зосереджені на турках, які знаходилися з іншого боку поля. Не дивлячись на те, що мало відбуватися вже зовсім скоро поміж козаків то й діло чулись  жарти, смішки та повсякденні розмови.

Все ж хмари все ще заполоняли небо, але сонце все ж почало іноді часто визирати з-поміж хмар. Прохолодний вітер за допомогою рідких поривів іноді розвивав маленькі прядки волосся Яна які випали з досить туго заплетеної коси. Одягнени він був у сорочку і штані, а на ногах були темно-коричневі черевики. На плечі висіла сумка в якій лежали трави та зілля. На поясі була шабля. Він досить сильно хвилювався, але не міг подати вигляду. Ян опустив погляд на траву і повільно вдихнув і видихнув. Знову піднявши погляд він побачив в далечі Рустема, який сидів на білосніжному коні. Їх погляди ніби зустрілися. Султан посміхнувся і нахилився до чоловіка який стояв поряд і щось прошепотів. За хвилину турки почали напад. Козаки теж не стали зволікати. Вже через декілька хвилин на центрі поля спихне битва, яка проллє багато крові та забере купу життів.