Світляки на полі бою - В В Срібна
Розділ 33
Він прокинувся вже зранку. За наметом чулися розмови козаків і співи солов’я. Поряд сидячи задрімав Семенчик. Ян тихо сів намагаючись не розбудити його і потягнувся. Тіло на диво вже зовсім не боліло, навіть відчувалася якась легкість.
― Коли ти прокинувся?- сонним голосом запитав друг.
― Декілька хвилин тому.
― Як себе почуваєш? Вже краще?
― Так, не хвилюйся. Мені вже набагато краще.
― Це добре.- він посміхнувся. А за тим закрив обличчя руками й сказав:- Як же ж я хвилювався. Коли побачив, що Ольга тримала тебе непритомного, ніби зовсім розум втратив. Навіть не пам’ятаю як приніс тебе. Думав, що це все, що ти помреш.
Ян наблизився до нього й обійняв. Хлопець притисся обличчям до його плеча.
― Все гаразд. Я в нормі.
Семенчик лише ледь помітно кивнув і відсторонився встав зі стільця і взявши чашку з водою протягнув її Яну.
― Дякую.- посміхнувшись відповів він.
За декілька хвилин Ян встав на ноги та переодягнувшись і заплівши волосся в високий хвіст, вийшов із намету. Теплий вітер ніжно потріпав його волосся, а спів птахів радував слух. Пройшовшись по табор він побачив Максима, який стояв біля лісу і не відриваючи погляду від одного з дерев.
― Зачекай на мене. Мені потрібно з ним поговорити.
― Ян він…
― Припини, він не винен що на мене напали.
― Але повинен був бути поряд, а значить захистити тебе!
― Я і тільки я винен у всьому. Тому, прошу тебе, припини.
― Добре, як скажеш.- розлючено відповів Семенчик склавши руки на грудях і відвернувшись.
Ян лише лагідно посміхнувся і сказав:
― Я швидко.
Підійшовши до Максима він обережно доторкнувся його плеча від чого той смикнувся. За секунду він сказав:
― Навіщо ти прийшов?
― Я…- слова застрягли в горлі, ті слова знову почали різати його душу, але зібравшись з силами він все ж сказав:- Прошу подивись на мене.
―Не треба.
― Прошу. Максиме, подивись мені в очі, я хочу поговорити.- майже пошепки поблагав Ян.
― Я все розумію, тобі було боляче, та ще і я поводив себе підозріло. Тобі не потрібно виправдовуватися.
― Я сказав, щоб ти подивився мені в очі.- вже біль грубо сказав хлопець. Він не хотів зараз бути грубим, бо знав як всі вони переживали, але поведінка Максима виводила його з себе. Що найцікавіше, він сам не розумів чому.- Максиме, я сказав повернись.
― Не хочу, щоб ти бачив мене слабким.
― Чому я маю побачити тебе слабким?
― Бо такий я справжній.
― І що? Що в цьому поганого?
― Але я гетьман.
― Ти виводиш мене з себе.- насупивши брови сказав Ян і зі всієї сили стис його плече.
― Просто йди. Я ні в чому тебе не звинувачую.
Ян зі всієї сили повернув Максима до себе. Перед ним постало його втомлене, сонне обличчя. Очі хлопця були червоними, а синці під очима напрочуд темними.
― Я ж просив.
― Ти що всю ніч не спав?
― Якщо бути точнішим, я не спав три ночі.
― Три? Ти що з розуму зійшов! Ти ж гетьман! А якби Рустем з військом напав? Як ти б віддавав накази!
― А як я міг спати! Ти був без свідомості й все через мене! Я знав, що Наіль ненормальний і небезпечний, але навіть слова не зміг тобі сказати! Я пішов знаючи, що, якщо мене не буде поряд, він обов’язково зашкодить тобі! Я! Саме через мене ти ледь не помер!
― Ти не винен у своїх емоціях. Він був моїм другом і я бездумно довірився йому. Саме моя помилка ледь не стала для мене фатальною.
― Ти не міг знати який він, бо довіряв, а я знав. Я з ним розмовляв і розумів, що він щось затіяв, але не попередив тебе! Хоча міг, розумієш!? Він так легко мене підставив, бо я боявся, що, якщо розкажу, зроблю тобі боляче! А моє мовчання ледь тебе не вбило!
― Прошу не звинувачуй себе. Ти не винен.
― Винен! Ще і як винен! Я…
― Припини! Це наказ! А тепер йди спати. Поговоримо, коли прокинешся.
― Не треба. Я не хочу спати.
― Будеш зі мною сперечатися?
Максим подивився на злого Яна і завагавшись кілька хвилин відповів:
― Ні.
― Ось і добре.
Провівши Максима поглядом, він направився до Семенчика.
― Як поговорили?- ображено запитав той тільки но він підійшов.
― Більш менш нормально. Ти образився?
― Ні.
― А я думаю, що так.
