Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте
Марк Уоррік меланхолійно посміхнувся та провів рукою по втомлених очах.
Якийсь шерех.
Чоловік злякано оглянувся, але в напівтемряві кабінету не зміг нічого побачити. Подивившись на письмовий стіл біля протилежної стіни, пошкодував, що стоїть далеко від настільної лампи.
Спробував заспокоїтися. Почув потріскування, можливо, це був жук-точильник або осідання антикварних меблів… Зазвичай він не був таким полохливим, так що ж сталося тепер?
Утомився, напевно. Так, час завершувати на сьогодні. Уоррік зручніше закутався в халат і зітхнув.
Щоб позбутися, нарешті, тривоги, попрямував до столу й вимкнув світло. Знаючи будинок як свої п’ять пальців, знайшов вимикач у коридорі за дверима кабінету.
Гучна пронизлива трель.
«Телефон, це всього лише телефон, — сказав він собі. — Спокійно, припини, що з тобою?»
— Алло! — прохрипів Марк. Прочистив горло.
Жодної відповіді.
— Алло! Кажіть! Не час так безглуздо жартувати!
Знову нічого, тільки ледве чутне дзижчання.
Уоррік уже хотів покласти трубку, але потім передумав і просто натиснув на важіль, щоб перервати зв’язок.
Почекав кілька секунд і прибрав палець. На тому кінці знову нічого, якщо не брати до уваги дуже далекого мелодійного дзвону, чимось йому знайомого. Притиснув трубку якомога щільніше до вуха й раптом зрозумів, що на тому кінці дійсно хтось є.
Мелодія здавалася йому все більш визначеною: співала дівчина… співала пісню, котру він не чув уже так давно, так давно; потім голос хлопця, що вимовляв лічилку з однієї старої гри; потім хор, хор дівчат і хлопців та клятва, й із цього хору виділився один голос, його голос. Його власний голос шістдесят років тому.
— Хто це? Хто ви? Чого ви від мене хочете? — розгублено заговорив Марк.
Голоси припинилися. Знову тиша. Потім шум океану, гуркіт хвиль, що б’ються об скелі, та завивання бурі. Як і тієї ночі…
І раптом людський голос:
— Ангус Скрімм, пам’ятаєш?
Марк відчув гострий біль у грудях, хотів щось відповісти, але не зміг. Нарешті йому вдалося:
— Але це неможливо! Він же мертвий! Мертвий!
— Ні. Це ти мертвий.
Дуглас прокинувся раптово. Зрозумів, що сидить на ліжку й ноги звисають униз.
Було холодно. Провів рукою по піжамі та відчув, що вона мокра від поту.
Вочевидь, наснився кошмар (або це знову був один із отих «відходів», адже тепер нічого не міг пригадати), потім щось його збудило, якийсь крик або стогін. Хлопчик сидів нерухомо в безмовній кімнаті, напружуючи слух, прагнучи хоч щось почути.
І нарешті він почув.
Це дійсно був стогін, ніби від болю.
Дуглас зліз із ліжка й узяв светр. Вдягаючи його, прочинив двері кімнати. Нікого: тиша.
Ні. От знову. Лунає з нижнього поверху.
Хлопчик вийшов на сходи й почав спускатися. У напівтемряві будинок здавався величезним: через вікна проникало тьмяне світло вуличних ліхтарів… та ще знайомий голубуватий відсвіт телевізора внизу, у вітальні.
Коли Дуглас став босою ногою на дерев’яну підлоту першого поверху, то зрозумів: стогнав дядько. Вийшов у вітальню та побачив, що той спить на дивані перед телевізором, де передача давно вже закінчилася.
Дуглас трохи заспокоївся: теж кошмар, Кену теж наснився кошмар.
Розбудити його?
— Ні!..
Дуглас остовпів. Це слово прошепотів дядько. Потім знову стогін.
І ще:
— Невидимі… Ні… Невидимі…
Дуглас пополотнів.
Як це можливо? «Невидимі» — назва групи підлітків, про яких показували в тому кіно в літаку… у його «сні»… Як це можливо?
— Ні, все скінчено, Дамоне… Скінчено…
Дуглас не зміг більше терпіти.
— Дядьку, дядьку, прокинься! — загукав хлопчик, трясучи Кена за руку.
— Що… Що сталося?
— У тебе, напевно, кошмар був, ти марив про щось невидиме…
— Невидиме?.. — розгубленість дядька тривала лише мить. Він моргнув і пильно подивився на племінника. Посміхнувся, — а, Дугласе! Пробач, що тебе розбудив, це напевно дійсно був кошмар, не варто хвилюватися…
— Але… але…
Зрозумівши, що хлопчик досі наляканий, дядько Кен устав і поклав руку йому на плече.
— Заспокойся, Дугласе, гайда на кухню, зробимо собі молока з медом. Це всього лише поганий сон, а сни не можуть нашкодити, це тільки… плоди нашої фантазії.
На кухні дядько ввімкнув світло та відчинив холодильник.
— Часто вони означають, що людина про щось хвилюється, — він налив молока в каструльку й поставив її на вогонь, — але ще частіше свідчать: ми надто добре повечеряли, — тут Кен посміхнувся, — і я боюся, що, живучи в тітки, ти до цього звикнеш.
Молоко швидко нагрілося, дядько налив його у дві склянки, додав туди по дві повні ложечки меду й простягнув напій племінникові.
— Так, так, я це знаю, — сказав Дуглас, відпивши великий ковток. — Тільки річ у тому, що твої слова нагадали мені сон і…
— Не дивно, — спокійно перервав його дядько, ковтнувши молока у свою чергу. — Знаєш, я читав у якійсь книзі, що не зрідка трапляється, коли двом людям, якщо вони дуже близькі, сниться один і той же сон; до цього особливо
