Світляки на полі бою - В В Срібна

Частина 5

Розділ 32

Наіль недалеко заховався в кущах і спостерігав за подіями. Він чув його слабкий подих, який з кожною хвилиною ставав все тихшим. Кулаки мимовільно стискалися і зуби заскреготіли від злоби. Наіль бачив як до безтямного тіла Яна прибігла Ольга, як Семенчик почувши її крик прибіг і побачивши хлопця, миттю підхопив його на руки й понісся зі всіх ніг до табору. Як тільки він зрозумів, що не чує його бігу, Наіль направився до того, хто віддав наказ. Хто вже стільки часу керував його діями.

 Семенчик забіг до табору і крикнувши одному з магів, що потрібна магія зцілення, мигом заніс друга до намету і поклав його на імпровізоване ліжко. Коли до них забігли ще декілька магів вони відсунули його в сторону. Семенчик не чув нічого, він лише дивився на Яна. Страх, якого раніше він ніколи не відчував, заполонив усі його думки. Серце несамовито калатало, а руки спітніли.

― Семене, пішли, нам потрібно вийти! Вони йому допоможуть!- нарешті достукалась до нього Ольга, яка кілька хвилин тому забігла за ним.

― Я не можу. Я повинен був бути поряд, повинен. Я обіцяв.

― Зараз цим ділу не допоможеш! Довірся їм, благаю тебе!- дівчина взяла його за лікоть і потягнула з намету.

Семенчик піддався, але не відводив погляд від друга до того самого моменту, коли не опинився на дворі. Він відійшов в бік від входу і сів на землю затуливши обличчя руками.

― Семене.- Ольга нахилилася до нього.

― Я повинен був піти за ним. Повинен був бути поряд, захистити. Я обіцяв!

― Заспокойся. – невпевнено прошепотіла вона, адже в самої в середині все кипіло, а думки плуталися.

― Як! Я повинен був і все! Я навіть цього не зміг! Знав же, знав, що цей покидьок підозрілий, але не прослідкував!

― Семен! Ян би не хотів, щоб ти так себе поводив! – вона взяла його руку й різко відвинула від обличчя. – Ти потрібен йому зараз! Твій твердий розум! – після її слів по щоках Семена покотилися сльози. – Слухай сюди! Прийди до тями та прослідкуй, щоб Дем’ян прийшов. Я вже йому доповіла. Будь тут і слідкуй за його станом, слідкуй, щоб ніхто, чуєш, ніхто сторонній і небезпечний не зайшов до нього! Захищай його поки він не прийде до тями чуєш!

― Я зрозумів.- серйозно відповів він встаючи та витираючи сльози. – Я все зроблю.

Ольга кивнула. Вона розвернулась і побігла назад до лісу. Вона повинна була знайти Максима. Дівчина це розуміла. Поки його не було вони усі були в небезпеці. Вона не змогла б керувати козаками, ніхто б крім нього не зміг, а Рустем міг напасти знову.

Скориставшись силами вона швидко відчула його. Вона бігла не дивлячись ні на що, ні на втому, ні на ноги, які вже гуділи від втоми, ні на що інше. Ольга розуміла, що часу може бути занадто мало.

                                                                                                                                                     Максим через хвилин п’ятнадцять вже стояв на якійсь невеликій галявині. Серце розривалося від гніву, болі та образи. Він не розумів як, але здогадався, що Наіль все спланував. Злоба на самого себе захлиснула його, якби він не пішов, не послухав все б обернулося інакше і можливо, він би пробачив його і зрозумів, що той не винен, але нічого вже не було можливо змінити. Він повівся, як справжній дурень, а Ян лише зробив неправильні висновки.

― Він просто був під емоціями, він подумає і все зрозуміє…- заспокоював себе Максим, але це не допомагало.

Він оперся об стовбур дерева і повільно спустився до низу сівши.

― Це я винен. – прошепотів він сам до себе.

Почувся шум. Максим повернувся і побачив, як по лісу біжить Ольга. Вона була за декілька метрів Максим встав і думав вже йти їй на зустріч, як почув її крик:

― Ян!- задихаючись прокричала вона.- Його отруїли чимось серйозним!

Він більше нічого не чув. Ноги самі його понесли. Він зірвався з місця і побіг до табору. В голові вже не було нічого тільки пустота і страх, а серце билося немов скажене.

Ольга зупинившись і зробивши ковток повітря побігла за ним.

Боян під’їхав до одного і спустившись з коня запитав:

― Що тут сталося?

― Добрий день лікарю. Турки неочікувано напали, а потім ще й нашого мага, який з гетьманом контракт уклав, без свідомості принесли.

― А де сам гетьман?

― Не знаю.

― Доборе, де наш маг?

― Он у тому наметі.- козак вказав пальцем на намет біля якого все маячив Семенчик.

― Будь другом, відведи мого коня.

― Так, звісно.

Боян взяв свою сумку і направився до намету. Підійшовши, він побачив крім Семенчика ще двох магів, які охороняли вхід.

― Хто ти й що треба?- суворо запитав один.

― Я лікар, який лікував Яна до цього. Прийшов допомогти.