Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Які би вони не були, — втрутився Піпін, — а справді будуть пречудові, якщо виспатися на них зможе ще хтось, окрім птахів. Я ж не вмію спати на сідалі!
— То вирий собі нірку в землі, — порадив йому Леґолас, — коли це більше до смаку вашому народу. Та якщо бажаєш сховатися від орків, рий хутко і глибоко!
Він легко підстрибнув і вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Та щойно він повиснув на ній, як із пітьми верховіть пролунав чийсь голос.
— Даро! — владно сказав голос, і Леґолас, сполоханий і здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.
— Стійте тихо! — шепнув він. — Не рухайтеся, не говоріть!
Над їхніми головами почувся тихий сміх, а потім інший чистий голос заговорив по-ельфійськи. Фродо мало зрозумів зі сказаного, бо мова лісових ельфів на схід від гір різнилася від мови ельфів Заходу. Леґолас, задерши голову, відповів тією ж мовою[5].
— Хто це, і чого їм треба? — спитав Мері.
— Ельфи, — пояснив Сем. — Чи голосів не чуєш?
— Так, це ельфи, — підтвердив Леґолас, — і вони кажуть, що ти сопиш так голосно, що тебе можуть підстрелити в темряві.
Сем поквапом затис рота долонею.
— А ще вони говорять, аби ви не лякалися. Помітили вони нас уже давно. Вони почули мій голос іще на тому березі Німроделі й розпізнали, що я ельф із Півночі, тому й дали нам переправитись; а потім чули, як я співав. А тепер вони запрошують нагору мене та Фродо; здається, їм щось відомо про нього і про наш похід. Інших прохають трохи зачекати і початувати під деревом, доки вирішать, що робити.
Згори опустилася мотузяна драбина, сріблясто-сіра та мерехтлива в темряві, й хоча зовсім тонка, вона могла би витримати вагу багатьох людей. Леґолас легко видерся нагору, а слідом повільно піднявся Фродо; за ним поліз Сем, намагаючись не сопіти. Гілки мелорну розходилися від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори; та при самій верхівці розгалужене віття утворювало наче корону, і там був покладений дерев'яний настил, або поміст, як у ті часи називали такі споруди, а ще талан — ельфійською. Туди вибиралися через круглий отвір посередині, крізь який опускалася драбина.
Коли Фродо нарешті добрався до помосту, Леґолас уже сидів у товаристві трьох інших ельфів. Зодягнутих у темно-сіре, між гіллям їх не було помітно, аж поки вони не ворухнулися. Вони підвелися, й один із них відкрив невеличкий ліхтар, м'яким сріблястим світлом освітивши обличчя Фродо та Сема. Потім він закрив ліхтар і привітав гобітів по-ельфійськи. Фродо, затинаючись, відповів.
— Ласкаво просимо! — повільно мовив ельф іще й загальною мовою. — Ми не часто розмовляємо іншою мовою, крім власної, бо живемо тепер у самому серці лісу і неохоче спілкуємося з іншими народами. Навіть наші родичі з Півночі віддалилися від нас. Але є ще серед нас ті, хто мандрує в чужі краї, щоби дізнатися новини та стежити за ворогом, і вони знають мови тих земель. Я один із них. Галдіром мене звуть. А брати мої, Руміл і Орофін, лише трохи знають вашу мову.
Та ми знали про ваш похід, бо Елрондові посланці дорогою додому через Чорнорічні Сходи навідалися до Лорієну. З давніх-давен ми не чули про… гобітів, про дрібнолюдиків, і не знали, що вони ще живуть у Середзем'ї. На вигляд ви не злі! До того ж, ви прийшли з ельфом, і іншим родичем, і ми готові сприяти вам, як цього прохав Елронд; хоч і не заведено в нас пускати до лісу чужинців. Але цю ніч ви мусите провести тут. Скільки вас?
— Восьмеро, — відповів Леґолас. — Я, четверо гобітів і двоє людей, один із них Араґорн із Вестернесу, друг ельфів.
— Ім'я Араґорна, сина Араторна, відоме в Лорієні, — відповів Галдір. — Володарка прихильна до нього. Тоді все гаразд. Але ти назвав лише сімох.
— Восьмий — це гном, — сказав Леґолас.
— Гном! — вигукнув Галдір. — Це погано. З Темних Часів не маємо ми ніяких стосунків із гномами. Їм заборонено заходити в наш край. Я не можу його пропустити!
— Але ж він із-під Самітної Гори, один із вірних людей Даїна і дружить із Елрондом, — сказав Фродо. — Сам Елронд обрав його нам у супутники, він хоробрий і вірний друг.
Ельфи тихо порадились і щось запитали в Леґоласа своєю мовою.
— Добре, — нарешті мовив Галдір, — ми пропустимо його, хоча це нам не до вподоби. Якщо Араґорн і Леґолас стерегтимуть його, відповідатимуть за нього, він пройде через Лотлорієн, але йтиме зі зав'язаними очима.
А тепер досить розмов. Вашим друзям не слід залишатись унизу. Багато днів тому ми бачили, як величезна ватага орків пішла на північ до Морії, і відтоді ми пильнуємо наші річки. На узліссях виють вовки. Якщо ви справді прийшли з Морії, то небезпека близько. Завтра вранці нам доведеться йти далі.
Четверо гобітів нехай ночують із нами — ми їх не боїмось! А на сусідньому дереві є ще один талан. Там переночує решта. Ти, Леґоласе, відповідаєш за них. Клич нас, коли щось негаразд! І пильнуй того гнома!
Леґолас відразу спустився драбиною додолу, щоби сповістити про рішення Галдіра, і незабаром на високому помості з'явилися Піпін і Мері, засапані і трохи перелякані.
— А ось і ми! — видихнув Мері. — Ми принесли ковдри, і ваші, й наші. Решту речей Бурлака сховав під купою листя.
— Могли б і не тягати зайвого, — сказав Галдір. — Узимку на верхів'ях дерев холодно, хоч і з півдня сьогодні вітер; але ми дамо вам їсти і пити, то ви й зігрієтесь. А ще в нас є запасні хутра та плащі.
Гобіти дуже радо прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої за першу) вечері. Потім вони тепло загорнулись і в хутряні плащі ельфів, і у свої ковдри, і спробували заснути. Але, незважаючи на втому, це вдалося тільки Семові. Гобіти не люблять висоти і не сплять на другому поверсі, навіть якщо мають його. Поміст анітрохи не влаштовував їх як місце для спання. Ні стін, ані навіть поруччя, тільки з одного боку легка плетена заслінка, яку переносили та кріпили, залежно від напрямку вітру. Піпін іще якийсь час балакав.
— Сподіваюся, я не звалюся додолу,
