Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Поки Ґімлі та два молодші гобіти збирали хмиз, розкладали вогнище і носили воду, Араґорн оглянув Сема та Фродо. Семова рана не була глибока, але виглядала жахливо, й Араґорн спохмурнів. Але згодом обличчя його проясніло.
— Тобі пощастило, Семе! — сказав він. — Багато хто дорожче заплатив за свого першого вбитого орка. Рана не отруєна, як це зазвичай буває від орківських ятаганів. Мусить добре загоїтися. Промиєш її, коли Ґімлі підігріє воду.
Він відкрив торбинку і вийняв кілька засушених листочків.
— Вони сухі і трохи втратили цілющу силу, — сказав він, — але все ж я маю кілька листочків отеласу, які я зібрав біля Грозової. Покриши один листочок у воду і промий рану дочиста, а я перев'яжу. Тепер твоя черга, Фродо!
— Зі мною все гаразд, — відмовлявся Фродо, не бажаючи, щоби торкалися до його одягу. — Мені би тільки попоїсти й відпочити.
— Ні! — заперечив Араґорн. — Мусимо подивитися, що зробили з тобою молот і наковальня. Я досі не вірю, що ти взагалі живий.
Обережно розстібнув він стару куртку та потерту сорочку і здивовано ахнув. А потім розсміявся. Срібна кольчуга замерехтіла, мов сонце на морських брижах. Він поволі зняв її і легенько струснув, і самоцвіти сяйнули зорями, а кільця зашелестіли, мов дощик по озерній воді.
— Подивіться, друзі! — вигукнув Араґорн. — Ось гарна гобітська шкіра, в яку би й ельфійський князь загорнувся. Якби мисливці Середзем'я знали, яка у гобітів шкіра, то всі би збіглися до Ширу.
— І стріли всіх мисливців світу не заподіяли би їм шкоди, — підхопив Ґімлі, задивляючись на кольчугу. — Це ж сорочка з мітрилу. Мітрилу! Ще ніколи не бачив я такої краси і навіть не чув ніколи про таку. Це про неї згадував Ґандалф? Він занизив її ціну. Але ж і доречний був подарунок!
— А я все гадав, що це ви з Більбо робили, зачинившись у його кімнатці, — сказав Мері. — Будь же благословенний, старий гобіте! Тепер я ще більше його шаную. Сподіваюсь, у нас іще буде нагода про все це йому розповісти.
У Фродо праворуч на грудях був темний, почорнілий синець. Під кольчугою був жилет із тонкої шкіри, та в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. Лівий бік Фродо, яким він ударився у стіну, також був подряпаний і в синяках. Поки готували вечерю, Араґорн промив болючі місця відваром із отеласу. Гострі пахощі наповнили лощину, й усі, хто вдихнув пару з казанка, почулися бадьорішими та дужчими. Невдовзі Фродо відчув, як біль покинув його і дихати стало легше, хоча забиті місця ще довго боліли при дотику. Араґорн обгорнув бік Фродо клаптем м'якого полотна.
— Кольчуга неймовірно легка, — сказав він. — Спробуй її одягнути знову. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її, навіть коли спиш, аж поки доля не занесе тебе до безпечніших країв; а доки завдання твоє не виконане, таких країв буде небагато.
Пообідавши, Загін приготувався вирушати. Загасили вогонь, багаття засипали землею. Вибравшись із улоговини, знову вийшли на дорогу. Не встигли далеко відійти, як сонце сіло за гірські вершини на заході й великі тіні виповзли на схили. Сутінки приховували дорогу, а з видолинків піднімався туман. Ген на сході бліда вечірня заграва слабо освітлювала далекі ліси та рівнини. Сем і Фродо, підлікувавшись і добре відпочивши, тепер могли йти разом із усіма, й Араґорн майже три години вів Загін з одним коротким привалом.
Стемніло. Запала глибока ніч. Висипало безліч зірок, але щербатий місяць з'явився дуже пізно. Ґімлі та Фродо мовчки йшли позаду, нечутно ступаючи і прислухаючись до кожного звуку на дорозі. Нарешті Ґімлі порушив мовчанку:
— Чути тільки шум вітру. Поблизу немає ґоблінів, або я глухий, мов корок. Будемо сподіватися, що орки задовольняться тим, що вигнали нас із Морії. А може, того вони і хотіли, без жодного зв'язку з нами… з Перснем. Утім, орки, якщо вбивають їхнього ватажка, часто женуться за своїми ворогами по рівнині, щоби помститися.
Фродо промовчав. Він поглянув на Жало — клинок не світився. Однак він щось почув, чи це йому причулося. Тільки-но опустилися сутінки і дорога позаду сховалась у темряві, як він знову вловив швидке тупотіння ніг — навіть зараз почув. Він швидко озирнувся. Два крихітні вогники мигнули позаду, чи йому це тільки здалось, але вмить ковзнули вбік і зникли.
— Що таке? — запитав гном.
— Не знаю, — відповів Фродо. — Мені здалося, я чув кроки і бачив вогники, ніби очі. Мені це часто здавалося, відколи ми зайшли в Морію.
Ґімлі зупинився і пригнувся до землі.
— Чути лише нічні розмови коріння та каміння, — сказав він. — Ходімо швидше! Наших уже не видно.
Назустріч із долини віяв прохолодний нічний вітер. Попереду забовваніла широка сіра тінь, і звідти долинув безперервний шелест, мовби тополі шаруділи під вітерцем.
— Лотлорієн! — вигукнув Леґолас. — Лотлорієн! Ми прийшли до Золотого Лісу. Шкода тільки, що взимку!
Перед ними постали високі дерева, аркою змикаючись над дорогою за рікою, що раптом з'явилася під розлогим віттям. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а тремтливе листя — брунатно-золотим.
— Лотлорієн! — промовив Араґорн. — Радісно мені знову почути шелест вітру у твоєму вітті! Ми всього лише за п'ять ліг від Воріт, але далі йти не спроможні. Будемо сподіватися, що доблесть ельфів захистить нас цієї ночі від загрозливої погоні.
— Якщо ельфи все ще живуть у цьому сутінковому світі, — кинув Ґімлі.
— Давно вже не відвідували мої родичі цей край, де мандрували в давні часи, — сказав Леґолас, — але ми чули, що Лорієн іще не запустів, бо тут є таємна сила, яка відвертає зло від цього краю. Однак тутешніх мешканців рідко можна побачити, мабуть, перейшли вони вглиб лісу, подалі від його північної межі.
— Вони справді мешкають у глибині лісу, — підтвердив Араґорн і зітхнув, наче щось пригадав. — Сьогодні вже якось улаштуємося. Пройдемо трохи вперед, під захист дерев, а потім звернемо зі стежки і пошукаємо місце для ночівлі.
Він ступив крок уперед, але Боромир стояв, вагаючись.
— А іншого шляху нема? — запитав він.
— Якого ж іще шляху ти бажаєш? — запитав Араґорн.
— Простої
