Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Іди перший, Ґімлі! — сказав він. — Піпін і Мері — наступні. Уперед — і вгору сходами за дверима!
На загін посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Ще одна пронизала капелюх Ґандалфа і застрягла, мов чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися чорні постаті: сотні й сотні орків. Вони розмахували списами та ятаганами, що криваво-червоно виблискували у вогні. Тум, шум! — били барабани, дедалі гучніше, — шум, шум.
Леґолас обернувся і поклав стрілу на тятиву, хоча для його маленького лука відстань була завелика. Він натягнув тятиву, та рука опустилась, і стріла зісковзнула на підлогу. Він злякано скрикнув. З'явилися два здоровенні тролі; вони притягнули величезні кам'яні плити і перекинули їх містком через вогонь. Але не тролі нажахали ельфа. Орки розступились і розбіглися, мовби самі чогось боялися. Щось там насувалося. Що саме, було не розібрати: наче велика тінь, посередині якої темна постать, мовби людська, та більша; сила і жах були в ній і йшли попереду неї.
Вона підійшла до вогню, і світло пригасло, мовби хмара його накрила. Тоді стрімко перестрибнула вона через тріщину. Полум'я з ревом привітало її, охопивши вінцем; і чорний дим закружляв у повітрі. Її розвіяна грива спалахнула. У правій руці в неї був меч, мов гострий язик полум'я; у лівій — багатохвостий батіг.
— Ай-ай! — зойкнув Леґолас. — Це Балроґ! Прийшов Балроґ!
Ґімлі широко вирячив очі.
— Прокляття Даріна! — зойкнув він і, випустивши сокиру, прикрив руками обличчя.
— Балроґ, — пробурмотів Ґандалф. — Тепер зрозуміло. — Він похитнувся і важко сперся на патерицю. — Так не пощастило! А я так утомився.
Темна постать, що пашіла вогнем, помчала до них. Орки заверещали і кинулися через кам'яні містки. Тут Боромир підняв свій ріг і затрубив. Голосно залунав виклик і заревів, мов багатоголосий крик під печерним склепінням. На якусь мить орки здригнулись, і вогняна тінь зупинилася. А тоді луна завмерла так раптово, мов полум'я, задуте темним вітром, і ворог знову пішов у наступ.
— До мосту! — крикнув Ґандалф, збираючись із силами. — Тікайте! Цей ворог нікому з вас не під силу. Я мушу заступити йому дорогу. Тікайте!
Араґорн із Боромиром не послухалися наказу, а стали плече до плеча за Ґандалфом на дальньому кінці мосту. Інші зупинилися під аркою в кінці зали і обернулися, неспроможні покинути свого проводиря віч-на-віч із ворогом.
Балроґ досягнув моста. Ґандалф стояв посередині прольоту, спираючись на патерицю в лівій руці, а у правій мерехтів холодним і білим світлом Ґламдрінґ. Ворог знову спинився, підійшовши впритул, і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами. Він підняв батога, і хвости засвистіли та залящали. З його ніздрів виривався вогонь. Але Ґандалф стояв непохитно.
— Ти не пройдеш, — сказав він. Орки завмерли, і запала мертва тиша. — Я служитель Таємного Вогню, повелитель полум'я Анора. Ти не пройдеш. Темний вогонь тобі не допоможе, полум'я Удуна. Повертайся до Темряви! Ти не пройдеш.
Балроґ не відповів. Вогонь у ньому мовби пригас, але темрява погустішала. Він повільно підступив до мосту, а тоді раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни; та Ґандалфа все ж було видно, мов мерехтливу цятку в пітьмі; маленьким і зовсім самотнім здавався він: сірий і похилий, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.
З тіні вилетів червоний полум'яний меч.
Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь.
З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти.
— Ти не пройдеш! — сказав він.
Балроґ одним стрибком опинився на мості. Його батіг метнувся зі свистом угору.
— Ти сам не встоїш! — раптом вигукнув Араґорн і побіг мостом назад до Ґандалфа. — Еленділ! — вигукнув він. — Я з тобою, Ґандалфе!
— Ґондор! — крикнув Боромир і скочив слідом.
У цю мить Ґандалф підняв патерицю, і з гучним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалась і випала з руки. Блиснуло сліпуче полум'я. Міст тріснув. Просто під ногами Балроґа міст розколовся, і камінь, на якому він стояв, полетів у провалля, а вціліла частина повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.
З жахливим криком Балроґ полетів у безодню, і його тінь метнулась униз і зникла. Та падаючи, він змахнув своїм батогом, хвости його ляснули і, обвившись довкола колін чарівника, потягнули його у провалля. Ґандалф похитнувся й упав, хапаючись за край мосту, але не втримався й зісковзнув у безодню.
— Тікайте, дурні! — крикнув він і зник у безодні.
Вогонь згас, стало зовсім темно. Загін стояв, скутий жахом, і дивився у провалля. Ледве встигли Араґорн із Боромиром підбігти до всіх, як решта моста з гуркотом обвалилася. Криком Араґорн вивів друзів із заціпеніння.
— Ходімо! Тепер я поведу вас! — гукнув він. — Мусимо виконати його останній наказ. За мною!
Спотикаючись, вони подерлися великими сходами, що починалися за дверима. Араґорн — попереду, Боромир — останній. Нагорі починався широкий лункий коридор. Побігли ним. Фродо чув, як поряд схлипував Сем, і помітив, що й сам схлипує на бігу. Тум, шум, шум! — били барабани вдалині, тепер повільно та скорботно; тум!
Вони продовжували бігти. Попереду замерехтіло світло; великі шахти пронизували склепіння. Побігли ще швидше. Влетіли до зали, залитої сонячним світлом із високих вікон зі сходу. Перетнули її. Проминули здоровенні розбиті двері, й раптом попереду розкрилися Великі Ворота, арка сліпучого світла.
Орківська сторожа причаїлась у тіні за великими опорами арки, та розбиті ворота стояли розчинені навстіж. Араґорн звалив старшого з орків, котрий став у нього на дорозі, а решта розбіглася, нажахана його люттю. Загін промчав, не зважаючи на варту. Вискочивши з Воріт, вони опинилися на велетенських, потертих часом, сходинках, на порозі Морії.
Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили небо вгорі й відчули вітер на обличчі.
Спинилися вони лише тоді, коли були на відстані стріли від мурів. Довкола лежала Чорнорічна Долина. Її вкривала тінь Імлистих Гір, але на сході землю осявало золоте проміння. Була тільки перша година пополудню. Світило сонце, високо в небі пливли білі хмаринки.
Загін озирнувся. У тіні гори темрявою зяяла арка Воріт. Ледь чутно та ген під землею котився повільний барабанний бій: тум. Тонкий чорний
