Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Не кажи «неушкоджених», а ліпше «незмінених», тоді й говоритимеш правду, — поправив Араґорн. — Але мудрість гасне в Ґондорі, Боромире, якщо в місті тих, хто колись був мудрий, так погано відгукуються про Лотлорієн. Думай, що хочеш, але іншого шляху в нас немає — хіба вертатися назад до Морійських Воріт чи дертися до неба неторованими горами, чи пливти без човнів Великою Рікою.
— Тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс небезпечний.
— Справді небезпечний, — погодився Араґорн, — прекрасний і небезпечний, але тільки зло мусить його боятися або ті, що несуть зло зі собою. Ходімо!
Заглибилися вони в ліс трохи більше як на милю, коли натрапили на ще одну річку, що прудко збігала з укритих лісом західних схилів. Чути було, як десь у темряві праворуч плюскотів водоспад. Темні бистрі води річки перетинали стежку і вливались у Срібну Жилу круговертю мутних заводей поміж корінням дерев.
— Це Німродель! — мовив Леґолас. — Про цю річку в давнину лісові ельфи склали багато пісень, і ми досі співаємо їх на Півночі і пригадуємо райдугу над її водоспадами та золоті квіти на її білому шумовинні. Тепер усе затьмарилось, і міст через Німродель обвалився. Піду обмию ноги в її воді, бо, кажуть, вона цілюща для втомлених.
Він зійшов униз крутим берегом і ступив у річку.
— Ходіть за мною! — вигукнув він. — Тут мілко. Перейдемо вбрід! Зможемо перепочити на протилежному березі, й шум водоспаду навіє нам сон і забуття всіх печалей.
Один по одному всі попрямували за Леґоласом. На якусь мить Фродо зупинився біля берега, вмочивши стомлені ноги. Вода була холодна, та ніжна на дотик, а забрівши в річку по коліна, він відчув, як вода змиває весь порох і втому подорожі.
Перейшовши через річку, всі посідали, відпочили і трохи попоїли; а Леґолас розповів їм легенди про Лотлорієн, які все ще пам'ятають ельфи Морок-лісу, про луги над Великою Рікою, залиті сонцем і зоряним сяйвом, іще до того, як світ посірів.
Нарешті запала тиша, й у темряві стало чути, як милозвучно буркоче водоспад. Фродо навіть уявив собі, що в жебоніння води вплітається пісня.
— Чуєте голос Німроделі? — запитав Леґолас. — Я заспіваю для вас пісню про дівчину Німродель, яка звалася так само, як річка, і колись давно тут жила. Мовою лісових ельфів ця пісня звучить чудово; та дехто в Рівендолі співає її загальною мовою. Ось послухайте.
Тихим, ледве чутним серед шурхоту листя голосом він почав:
Жила давним-давно колись,
Як зірка серед дня,
Ельфійська діва. Сонця блиск
Було її вбрання.
Зоря цвіла на голові,
Й волосся те було,
Мов сонце поміж верховіть,
Що в Лорієн прийшло.
Тих довгих кіс і білих рук
Була краса ясна;
Не йшла — пливла — як вітру звук,
Як липи лист вона.
На водоспаді Німродель,
Де чистих вод свіжінь,
Чий голосок дзюрчав щодень,
Як срібла передзвін?
І де ж тепер вона? Хто зна:
Під сонцем чи в тіні,
В минуле канула весна
Й осінні її дні.
Чекав ельфійський корабель
Під прихистком гори
На юну діву Німродель,
Та звіялись вітри
В Північних землях уночі,
І море заревло,
І судно узяли смерчі
На навісне крило…
Коли світанок засірів,
То не було землі
Посеред хвиль і між вітрів, —
Лиш сум на кораблі.
Даремно в даль вдивлявсь Амрот —
Прокляв він корабель.
Що був його й відносив от
Його від Німродель.
Він ельфів був король тоді —
Дерев, ущель здавен, —
Коли ще цвів і молодів
Прекрасний Лорієн.
У море раптом він стрибнув,
Рішуче, мов стріла,
І в сірі води він пірнув,
І хвиля розійшлась.
Волосся вітер розвівав,
Пінився водний шлях;
Прекрасний лебідь відпливав —
Так бачилось здаля.
Та вісті з Заходу не йдуть
На смутний Берег Цей:
Ніде про Амрот і не чуть
Між ельфів і людей.
Голос Леґоласа затремтів, і пісня урвалася.
— Більше співати не можу, — сказав він. — Це лише частина пісні, бо далі я забув. Історія ця довга та сумна, адже розповідає про те, як смуток прийшов до Лорієну Квітучого, коли в горах гноми розбудили лихо.
— Але не гноми це лихо створили, — заперечив Ґімлі.
— Я цього і не казав, однак лихо прокинулося, — сумовито відповів Леґолас. — І тоді багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона зникла далеко на Півдні, на перевалах Білих Гір; і не вийшла вона до корабля, на якому чекав Амрот, її коханий. Але навесні, коли в молодому листі грає вітерець, біля водоспадів, названих її ім'ям, можна почути відлуння її голосу. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота; бо Німродель впадає у Срібну Жилу, яку ельфи звуть Келебрантом, а Келебрант — до Андуїну Великого, а той — до затоки Белфалас, звідки відпливають ельфи Лорієну. Та ні Німродель, ані Амрот сюди не повернулися.
Кажуть, що мала вона оселю на гіллі дерева, яке росло біля водоспаду; бо такий був звичай ельфів Лорієну, жити на деревах, і мабуть, вони й зараз так живуть. Тому їх і назвали ґаладримами, Деревним Народом. У нетрях лісу дерева дуже високі. Цей лісовий народ не запорпувався в землю, як гноми, і не будував міцних укріплень із каменю, поки не постала Тінь.
— Але й у наші дні жити на дереві, можливо, безпечніше, ніж сидіти па землі, — сказав Ґімлі.
Він подивився через річку на дорогу, що вела назад до Чорнорічної Долини, а потім на склепіння з темних гілок над головою.
— Слова твої дуже доречні, Ґімлі, — сказав Араґорн. — Оселю на дереві ми не збудуємо, та сьогодні візьмімо приклад із ґаладримів і пошукаймо притулку серед гілок. Ми просиділи тут, біля дороги, значно довше, ніж було би розумно.
Загін звернув зі стежки і заглибився у сутінки лісу, на захід берегом гірської річки геть від Срібної Жили. Неподалік від водоспаду Німродель вони натрапили на кілька дерев, які нависли над річкою. Їхні сірі стовбури були неосяжної товщини, а верхівки губились у невідомій високості.
— Я полізу догори, — запропонував Леґолас. — Для мене дерева — річ звична,
