Світляки на полі бою - В В Срібна

Він бився відразу з трьома. Кров з поранень потрапляла на його сорочку червоними бризками, в голові гуділо від бряжчання шабель, його розум був поглинутий битвою. Здавалося, що він вже і не чує нічого окрім цього звуку. Він бився гордо і сміливо, посміхаючись. Тіло одного із нападників впало на землю від пострілу пістоля, який він за мить витягнув з-за пояса відбиваючись від удару. Тепер він зосередився на інших двох, але дечого він не помітив. Чоловіка, який підібрав ззаду і замахнувся шаблею. На жаль, зрозумів козак це занадто пізно і по його спині пройшовся сильний біль і жар. Кров полилася на землю. По його тілу пробіли невеликі судорги та мурашки. Він швидко обернувся й одним ударом перерізав йому горло. Чоловік захрипів, а затим впав, земля була вологою, ні, навіть мокрою від тієї крові, що текла з рани. Замах, він встиг розвернутися і зупинити удар ворожої шаблі, але в одному він прорахувався. Чорноокий чоловік мав кинджал, який встромив йому в шию. Різки біль роздався в його голові розповсюдився по всьому його тілу. Від його спроб ковтнути повітря в горлі роздавалося гидке хлюпання. В очах почало темніти й він впав на землю, бути у свідомості йому було все важче, очі немов під вантажем заплющувалися. Останнім, що козак бачив була трава на якій можна було розгледіти каплі крові, які переливалися від перших промінців сонця.

В цьому бою померло багато козаків. Ян сидів на траві приходячи в себе. Раніше він ніколи не був поряд з воїнами під час бою, тому для нього це було в новинку. Хлопець картав себе, що через це не зміг захистити більшість. Він мав зробити щось більше, але не зміг.

― Ти як?- запитав Семенчик сідаючи поряд.- Дозволиш?

― Так. Звісно, сідай.

Він обережно витер з його щоки кров і сказав:

― Тепер краще. Ти раніше не брав участь у боях? Я думав, що як для радника султана в минулому були такі моменти.

― Ні.- посміхнувшись відповів Ян.- Мені дозволяли лише спостерігати здалеку. Рустем вважав мене занадто цінним і не міг дозволити померти на полі бою.

― Я обіцяв, що не дам тобі постраждати. Тому дозволь мені наступного разу битися, а ти краще посидиш в тилу.

― Ти що! З розуму зійшов. Все ж я маг і мені легше себе захистити.

― Ти навіть не уявляєш на що я здатний! Просто прислухайся до мене.- посміхнувшись і обійнявши друга промовив Семенчик.

― Я подумаю над цим.- з тривогою видихнувши відповів він.- Мені потрібно з дечим розібратися. – встаючи сказав він.

― Будь обережним.

― Добре.- він посміхнувся і пішов.

Голова кипіла від злості та нерозуміння. В голову лізли думки, які виводили з себе, думки, в які не хотілося вірити. Він швидким кроком направився до стежки у лісу. Серце шалено калатало і віддавалося ударами у вухах. Побачивши Максима, він уповільнився та утупив погляд в землю. Кулаки стислися ніби самі по собі, біль, думки, стукіт серця, який туманив його голову, пилина перед очима, яка з’явилася від через мірної кількості емоцій, які його огорнули, все це зводило його з розуму.

― Чому тебе не було у таборі…- зле прошипів він крізь зуби.

― Мене покликали поговорити.

― Хто?

― Яне, все добре?- підійшовши ближче він схвильовано торкнувся його плеча.

Хлопець швидким рухом скинув руку і злими, наповненими слізьми очима подивився на Максима.

― Хто!?

― Яне…

― Нехай тебе б біс побрав! Хто тебе покликав, Максиме!?

― Прошу заспокойся і поясни, що сталося.

― Що сталося!?- він нервово посміхнувся.- Що ж такого сталося! Скільки людей померло, а тобі нічого не сталося!?

― Я теж цим схвильований, але це війна і ми не знали, що вони так неочікувано нападуть.

― Не знав? Чом я думаю, що ти все знав! Так, я сумніваюся в тобі! Тебе єдиного не було тут коли все почалося!

― Що? Ти думаєш, що це я їх привів!? Думаєш я б зміг обректи своїх людей на смерть!?

― Я вже не знаю чому вірити!

― Я що по твоєму зовсім бовдур!

― Що вони тобі запропонували? Що Рустем тобі запропонував!

― Та не я це!

― Що він запропонував!?

― Чорт, Яне, чому ти мене не чуєш! Кажу ж це був не я!

― Не ти? Тоді хто попросив тебе зустрітися?

― Наіль!

― Що ти верзеш!

― Ти що настільки в ньому впевнений!?- нервово посміхнувшись прокричав він.- Думаєш він не міг мене покликати!?

― Не міг, бо в той час був в таборі! Я відчував його!

― Це не можливо, бо саме він мене покликав і говорив зі мною! Він був там!

― Досить мені брехати!

― Я ніколи тобі не брехав! Чуєш!?

― Авжеж ти заперечуєш…- Ян відвів погляд і декілька краплин його сліз прокотилися по його щоках.