Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 31

Ян прокинувся від якогось дивного відчуття, яке викликало паніку, яка з’явилася ніби нізвідки. Протерши очі, він зрозумів, що ще темно і панує тиша. Хлопець підвівся і вийшов з намету.

― Чого не спиш?

Від неочікуваності Ян здригнувся. Він ніяк не думав, що в такий час Семенчик буде також не спати, а сидіти біля його намету.

― Налякав. Чому ти не відпочиваєш?

― А ти чому? - посміхнувшись відповів він.

― Щось неспокійно якось на душі ось і вирішив перевірити чи все...- не встиг він договорити як відчув, що до табору насувається не мала група людей.- Підіймай всіх! - крикнув він Семенчуку і зі всіх ніг зірвався до Максима.

Він біг з усіх ніг. По табору підіймалися вогники, всі метушилися беручи до рук зброю і стаючи в хоч якийсь стрій для оборони.

― Максиме!- викрикнув Ян, забігши до його намету, але Максима там не було.

Він завмер в ступор незважаючи, що думати та робити.

― Яне!- почувся голос Ольги позаду. - Ти готовий?! Треба, щоб ти був поряд зі мною або кимось іншим! Ти все ще не відновився! Якщо з тобою щось трапиться, ти занадто знатна особа, та і Дем’ян нам не пробачить!

― Не хвилюйся, я вже в нормі. Максима немає, я повинен знайти його.

― Це небезпечно!

― Я повинен! Ти знаєш! Все буде добре потурбуйся про стрій і головне про себе!

― Чорт! Яне!

Ян за секунду відчув де Максим і прошепотів заклинання. Мить і він вже стояв поряд з ним.

― Яне, що ти тут?

― Нема часу! Вони почали наступ!- схопивши його за руку він миттю переніс їх назад до табору.

Почалися вибухи від гармат, постріли. Максим вхопився за шаблю і направився вперед, до козаків. Ян залишився далі. Він знав, що повинен бути позаду і спостерігати за усім. Він був гарантією, хлопець в відповідний момент мав за допомогою магії відігнати турків як найдалі. Кожна секунда бездії різали його душу, але він мав чекати. Це було його роллю.

― Айнуре. - Наіль підбіг до нього і став поряд. - Ти як?

― Все гаразд.- намагаючись виказати спокій мовив він.

― Ти впевнений?

― Так.

― Яне!- до них підбіг Семенчик і оперся руками об коліна важко дихаючи.- Я все зробив як ти сказав.- він підняв голову і подивився на друга.

― Молодець, відпочинь поки. – поплескавши його по плечу відповів він.

Пройшло близько десяти хвилин і ось настав цей момент. Рустем показався. Він був позаду просто спостерігав за цим. Ян бачив насолоду в його очах, які виблискували відбиваючи світло місяця. Йому подобалось як його люди вбивали, подобалися краплі крові, які повільно стікали по травинках поряд з тілом воїна, яке лежало на сирій землі. На секунду їх погляди перетнулися. Коли він побачив Айнура, посміхнувся. Від цього хлопця охопила сильна злість. Він не міг більше стояли тут. Його очі засвітилися і він голосно мовив:

― Персо!

По полю битви пролетіла хвиля вітру яка не торкнулася ні одного з козаків, але турки полетіли. Їх відштовхнув на десяток метрів назад. Хтось вдарився об стовбур дерева, хтось напоровся на шаблю свого друга, який впустив її у польоті, хтось втримався на ногах, але все ж від’ їхав на декілька метрів. Рустем здивовано подивився на своє військо. Схоже він все ще думав, що Ян не стане втручатися, що він буде лише слухняно спостерігати, але все було навпаки. Ян більше не був тим його радником, він більше не служив йому, не підкорявся.

Рустем стис зуби, злість в середині нього просто кипіла. Він мав зрозуміти, ще після порятунку Максима і втечі Яна, що все змінилося, але він не бажав цього. " Не відпущу." - подумав він і викрикнув:

*― Ви не слабкі! Вас не налякає якась магія! Ми переможемо, на нашому боці Аллах!

Воїни знову отримали прилив сил та подалися у бій.

― Я пішов.- сказав Ян.

― Будь обережним. - відповів Семенчик спостерігаючи за тим як Ян перемістився ближче до місця битви.- Чому тебе не було? - суворо глянувши на Наіль запитав він.

― Не розумію про що ти.

― Я попереджу тебе лише раз. Якщо він постраждає, я тебе знищу. Не хвилюйся сил у мене вистачить.

― Ти думаєш, що мені вистачить сили духу, щоб нашкодити йому?

― Ти щось приховуєш. Думаю ти розумієш, що він здогадається і тоді тобі настане кінець.

― А він знає, що ти такий?

У відповідь Семенчик замовк. Він стис зуби й зле подивився на Наіля. Підійшовши він зі всієї сили стис плече чоловіка від чого той прошипів.

― Я тебе попередив. – відпустивши Наіля, він направився до Яна.

Хвилина і Ян опинився прямісінько на полі бою. Секунда і декількох противників змело потужною хвилею вітру.  Він не міг бачити цю посмішку знову. Всі минулі битви вона була з ним. Йому подобалося лити кров і це для Яна було огидним, але тоді він не міг нічого з цим зробити чи точніше не хотів, це не було його справою, адже не заважало планам. Зараз все було інакше. Він не міг просто сидіти та дивитися на те як люди, що стали йому за цей час дорогими, клали свої голови. Він волів зберегти хоча б ще одне життя, але тільки не стояти без діла.