Світляки на полі бою - В В Срібна

― Я благаю тебе почуй мене. Це був не я! Тільки подумай як це звучить! Це ж просто якась нісенітниця!

― І про що ж ви говорили!?

Максим замовк. Слова застрягли в горлі. Він хотів викрикнути “Ми говорили про тебе! Саме про тебе! Він небезпечний і помішаний на тобі! Я не брешу! Я б ніколи тобі не збрехав! Якщо це і міг хтось зробити, то скоріше, то був він ніж я…”, але зміг видавити тихим голосом з себе лише одне:

― Я не можу сказати…

Ян почав нервово сміятися. Нерви здавали. За хвилину він сказав:

― Не можеш, бо брешеш? Боже який я бовдур! Бовдур! Бовдур…

― Яне, припини. Я просто…

― Що просто!? Він запропонував тобі щось, що для тебе важливіше за твоїх людей!

― Та нічого мені ніхто не пропонував! Я ж ніколи не зробив чогось, через що ти міг би перестати мені довіряти!

― Ти так і вчинив! Чи ти думаєш, що я вже все забув!?

― Боже, Яне! Так, я був бовдуром і мені дуже шкода, але я клянуся, що не домовлявся з Рустемом ні про що!

Емоції захлиснули Яна немов хвилею. По щоках ще більше потекли сльози. Навіть після сварки він все ще довіряв Максиму, але зараз все змінилося. Він звинувачував у всьому, що сталося його, бо його не було, бо він не знав, не думав, що все так обернеться.

― Іди до чорта! – викрикнув він.

― Яне, припини вже! Не я це, не я!

― Не ти.- він припинив, но обличчі зникли всі емоції й очі опустіли. – Я розчарувався у тобі…- Ян замовк.

― Яне, але це ж правда не…

― Я не хочу тебе бачити.- обірвав Ян йдучи геть.

― Яне це не я, прошу не йди, прошу, я кажу правду, я б ніколи тобі не збрехав тільки не тобі!- хапаючи його за руку, щоб зупинити викрикнув Максим.

Ян став і втупився у землю. Очі знову стали вологими, але він вже не міг думати інакше. Тихим та хриплим від крику голосу він висмикнув руку і сказав:

― Досить.

Максим так і застиг. Все, що він міг, це спостерігати за силуетом Яна, який віддалявся все далі й далі. “ Не йди… Тільки не йди!”- молив про себе він, але не зміг вимовити ні звуку. За декілька секунд він розвернувся і направився в глиб лісу. Не знав чому і навіщо. Він просто йшов. Все всередині розбилося через те, що не зміг сказати правди, щоб виправдати себе, він втратив все.

Він повернувся до табору розбитим. Там панував повний безлад. Він зупинився поряд з Ольгою, яка плакала над тілом коханого.

― Ні, благаю… Ти обіцяв взяти мене заміж.- шепотіла вона міцно обійнявши його і запустивши руку в волосся.- За що… Чому ти залишив мене саму. За що мені така кара?

Ян тихо обійняв її ззаду. Він не знав, що міг сказати, але був поряд сподіваючись, що від цього їй буде хоча б трохи краще, що вона буде розуміти, що вона не одна і він поряд.

― Є шанс?- прошепотіла вона до нього.

― Вибач.

Вона лише кивнула в знак того, що зрозуміла.

― Хочеш побути з ним наодинці чи мені побути поряд?

― Одна. Я хочу…

― Я розумію, але знай, я поряд.

― Угу.

Ян відпустив її, ще з хвилину посидів поряд, а затим встав і пішов залишивши її одну з тілом коханого. Вона вже не плакала. Лише дивилася на нього і гладила по голові щось шепчучи.

― Ти як?- тихо запитав Наіль підійшовши до нього.

― Я… - протягнув він і додав.- Не знаю.

― Хочеш прогуляймося?

― Так.

Вони просто йшли по лісу в тиші. Наіль бачачи стан Яна тому і не наважувався сказати ні слова. Через пів години вони зупинилися у старого, величезного дуба. Ян стояв просто дивившись на його стовбур.

― Максима не було в таборі… Я думаю, що він все знав і Рустем чимось його купив.

― Ти впевнений?

― Не знаю. Я вже нічого не розумію. Так багато сталося, я зовсім вже заплутався.

― Якщо ти думаєш, що це він, то це він.

― Ти справді вважаєш, що я завжди й в усьому правий?- він посміхнувся і втомленими очима подивився на Наіля який стояв поряд зліва від нього.

― Так.

― А я не впевнений. Можливо, я просто занадто на емоціях і він насправді не винен.

― Не край себе, я впевнений, що все налагодиться.

― Можливо так, а можливо і ні.

Ян зібрався іти далі, але в очах все попливло і він запнувся. Наіль миттю підлетів до нього і підхопив його під руку, щоб втримати.

В очах Яна промайнули картинки. Він побачив Наіля, який стояв в лісі поряд з Максимом. Він не чув ні слова, але все бачив. Максим не брехав, він казав правду, це Ян винен, він не повірив йому ще й стільки наговорив.

Прийшовши до тями він відскочив від Наіля і зі злістю і подивом подивився на нього.