Світляки на полі бою - В В Срібна
― Я вдячний тобі, але я не стану залишати його.
― Не вдячний хлопчисько! Як ти смієш!
― Боже мій! Що ти тут влаштував старий!- шоковано зарепетувала бабуся зайшовши до хати.- Твій онук, золотий! А ти говориш, так ніби він зробив найстрашніший гріх!
― Ти не уявляєш, що він зробив!
― І що ж?
― Подружився з сином того хто використовував заборонену магію!
― І що? Хлопець то в чому винен!
― В тому, що народився!
Після цих слів Дем’ян більше не зумів його слухати і швидким кроком вийшов з будинку.
― Онучку, куди ж ти!- озвалася стара, але Дем’ян просто пішов.- Бачиш до чого довів!
― Хай іде! Він не коштує мого хвилювання!
За пів години він опинився у старого, закинутого будинку на окраїні хати.
― Поговорив з дідом?- опершись об стіну і схрестивши руки на грудях, посміхаючись сказав він.
― Романе! Що ти тут робиш? Я думав, що ти додому поїхав.
― Мене там не чекають. Вони хотіли, щоб я пішов дорогою забороненої магії, а я відмовився. Ось після цього від мене і відмовилися. А ти розповідав про село і це місце, ось і вирішив тебе навідати.
Дем’ян на це лише міцно його обійняв.
― Ти чого це?
― Вибач. Можемо просто так трохи постояти?
― Якщо ти цього хочеш, я не проти.
Вогонь і сильний дим. Він впав на підлогу від магії, яка була сильнішою за його. Хтось підійшов ближче і прошепотів йому на вухо:
― Помри вже і не паплюж ніччю честь.
Його голова боліла і повіки ставали важчими. Сили все швидше покидали його він почув, що хтось, щось прошепотів над ним і за хвилину Роман втратив свідомість.
Дем’ян повертався від батька, який передав йому торбинку з домашньою їжею. Цього дня вони повинні були вже повертатися до Тріони та якоюсь мірою Дем’ян був радий, він сподівався, що до його наступного приїзду дід охолоне і вони зможуть нормально поговорити. Все ж час завжди приводив його до тями.
Він відчув запах диму і за декілька секунд він побачив хату, яка горіла. За секунду торбина впала на землю і він з усіх ніг побіг в полум’я. В його голові залишилася лише одна думка: “Роман всередині.” Він не знав чому знає, але знав. Серце завмерло. Він не бачив нічого окрім диму. Голова з кожною секундою боліла все більше. Дем’ян затулив рот і ніс рукою і забіг до кімнати. На підлозі лежав Роман. Він швидко підняв його і прошепотів закляття. Секунда і вони опинилися в академії.
Дем’ян сидів у ліжка Романа і прислуховувався до розмови директора і лікаря.
― На нього наклали закляття. Я впевнений, що його намагались вбити.
― Ви праві. Роман би легко вибрався з будинку. Але хто наважився це зробити?
― Шкода його. Він же все ще зовсім молодий…
― Він одужає?
― Йому стане краще, але не надовго. Та магія не оборотна і вб’є його, ви й самі це розумієте.
― Скільки у нього часу?
― Приблизно рік. Можливо навіть менше.
Дем’ян зле стис кулаки. Він винуватив у всьому себе. Якби він був поряд, можливо, Роман би не постраждав.
― Ти ж все чув?- хрипло запитав хлопець і злегка посміхнувся.
― Боже… Нарешті ти отямився. Я так хвилювався.- Дем’ян поклав свою руку на його. Вона була напрочуд ніжна і тендітна. Він обережно злегка стис її та сказав:- Ми з усім розберемося. Я знайду спосіб, не хвилюйся.- Дем’ян м’яко посміхнувся.- А зараз поспи. Тобі потрібно гарно відпочити.
Дочекавшись поки Роман засне хлопець тихо вийшов в коридорі опершись об стіну біля палати стояв директор.
― Ви можете його врятувати? Якщо заради цього щось треба, тільки скажіть, я все дістану, навіть, якщо буду змушений буду померти заради цього.
Директор спокійно підійшов і поклав свою руку на його плече.
― На ньому використали заборонену магію. Мені шкода, але навіть я безсилий. Зараз просто будь поряд. Він цього як-не-як потребує.
― Але повинен бути хоча б який спосіб.- він з надією подивився на чоловіка на що той лише покачав головою.
Його світ рухнув. Він не вірив, не вірив, що нема ні єдиного шансу. Повинно було бути бодай щось. Дем’ян не міг просто дозволити йому загинути. Тільки не йому і не так.
Він зайшов до кімнати, але Романа там не було. Хлопець відразу все зрозумів і зірвався до невеликого віддаленого фонтана, який був недалеко від закладу. До нього ніколи ніхто не ходив тому він був лише їх місцем.
Прибігши він побачив Романа, який сидів на траві опершись спиною об фонтанчик. Його світле волосся блищало на місячному світлі, а зелені очі дивилися на зорі.
