Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Це Руни Даерона, якими в давні часи користувались у Морії, сказав Ґандалф. — Тут написано мовою людей і гномів:

БАЛІН, СИН ФУНДІНА,

ВОЛОДАР МОРІЇ

— То він помер, — мовив Фродо. — Цього я і боявся.

Ґімлі закрив каптуром обличчя.

V. Міст Казад-Дума

Біля могили Баліна мовчки стояв Загін Персня. Фродо пригадав Більбо та його тривалу дружбу з гномом і давній приїзд Баліна до Ширу. У цьому запилюженому підгірному склепі те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячу миль.

Нарешті вони заворушились і стали роззиратися, намагаючись зрозуміти, що сталося з Баліном і його гномами. На другому боці кімнати були ще одні, менші двері. Біля обох дверей валялося багато кісток, а поміж ними — зламані мечі, надщерблені сокири, розтрощені щити і шоломи. Деякі мечі були криві — орківські ятагани з воронованими лезами.

У кам'яних стінах було багато ніш, у яких стояли великі, ковані залізом, дерев'яні скрині. Усі були розбиті і спустошені; та біля розколеного віка однієї з них лежали рештки книги. Порубана, поштрикана та напівспалена, а також забруднена чорними і ще якимись плямами, схожими на стару кров, вона майже не прочитувалася. Ґандалф обережно підняв книгу, та аркуші ламалися, коли він клав її на могилу. Якийсь час він мовчки і пильно роздивлявся її. Фродо та Ґімлі, які стояли поруч, бачили, коли він обережно перегортав сторінки, що списані вони різними почерками, рунами Морії та Долу, і подекуди по-ельфійськи.

Нарешті Ґандалф підвів голову.

— Здається, це літопис діянь народу Баліна, — сказав він. — Мабуть, його почали, коли прийшли в Чорнорічну Долину близько тридцяти років тому: на сторінках є числа, які відповідають рокам із часу їхнього прибуття. На першій сторінці поставлено «один — три», тож щонайменше бракує двох перших аркушів. Ось послухайте!

«Ми прогнали орків од великих воріт і вартового…» Далі пропалено, мабуть, слово «приміщення», «ми перебили багатьох під яскравим…», гадаю, «під яскравим сонцем долини. Флої пронизали стрілою. Сам він убив великого…» Тут стерто, а далі написано: «Флої під травою біля Дзеркального Озера». Далі пара рядків не прочитується. А потім: «Ми влаштувались у двадцять першій залі північної сторони. Там є…» нерозбірливо… згадується колодязь. Потім: «Балін поставив свій престол у Палаті Мазарбулу».

— Літописна Палата, — пояснив Ґімлі. — Мабуть, у ній ми і стоїмо.

— Ну, а далі велика частина тексту нерозбірлива, — сказав Ґандалф, — хіба що «золото», «сокира Даріна» та щось схоже на «шолом». Тоді: «Володарем Морії став Балін». Схоже на кінець розділу. Після зірочок написано іншою рукою, і я можу розібрати «ми знайшли правдиве срібло», а потім слово «майстерно викувано», а потім щось, ага, зрозумів! «Мітрил», і два останні рядки: «Оїна на пошуки верхніх арсеналів Третього глибинного ярусу», здається, «йти на захід», — стерто, «до воріт Краю Гостролиста».

Ґандалф замовк і перегорнув кілька аркушів.

— Тут є кілька схожих сторінок, досить недбало заповнених і дуже пошкоджених, — сказав він, — але при такому освітленні я не можу їх розібрати. І багато аркушів бракує, бо сторінки починаються з номера «п'ять», напевно, п'ятого року колонії. Ану подивимося! Ні, надто порвані та забруднені, нічого не розберу. При сонці було би видно краще. Зачекайте! Ось тут є щось: великий, розбірливий почерк, по-ельфійськи.

— Це рука Орі, — сказав Ґімлі, зазираючи через плече чарівника. — Він писав красиво та швидко і часто — ельфійськими літерами.

— Боюся, що гарним почерком йому доводилося записувати погані новини, — сказав Ґандалф. — Перше розбірливе слово — «скорбота», але решта рядка втрачена, видно тільки «…чора». Так, мабуть, «учора», а далі: «Десятого листопада Балін, володар Морії, загинув у Чорнорічній Долині. Він пішов сам до Дзеркального Озера. Орк, який сховався за каменем, підстрелив його. Ми вбили орка та ще багатьох… зі сходу вздовж Срібної Жили». Край сторінки такий заплямований, що я майже нічого не можу розібрати, але, здається, тут написано «ми зачинили ворота», а потім «зможемо їх довго утримати, якщо…», а тоді, здається, «жахливий», «страждати». Бідний Балін! Він носив свій титул менше як п'ять років. Хотів би я знати, що трапилося потім; але нема часу розгадувати кілька кінцевих сторінок. Ось остання сторінка.

Він замовк і зітхнув.

— Невеселе читання, — продовжив він. — Боюся, що кінець їхній був жорстокий. Послухайте! «Ми не можемо вибратися. Ми не можемо вибратися. Вони захопили міст і другий зал. Фрар, Лоні й Налі там погинули». Далі чотири рядки затерто, видно лише: «Пішли п'ять днів тому». Цікаво, що це означає. Останні рядки: «Озеро піднялось аж до Західних Воріт. Водяний Сторож схопив Оїна. Ми не можемо вибратися. Кінець близько», — а потім: «Барабани, барабани у глибинах». Про що це? Останні слова поспіхом по-ельфійськи: «вони йдуть». Більше нічого нема. — Ґандалф замовк і задумався.

Раптом Загін охопив увесь жах цієї палати.

— «Ми не можемо вибратися», — пробурмотав Ґімлі. — Нам пощастило, що озеро трохи опустилось і що Сторож спав у південному кінці.

Ґандалф підвів голову й озирнувся.

— Здається, тут, біля двох дверей, вони дали свій останній бій, — сказав він, — але до того часу їх небагато залишилося. Отак закінчилася спроба відвоювати Морію! Відважна, та нерозумна. Час іще не настав. А зараз, на жаль, мусимо попрощатися з Баліном, сином Фундіна. Нехай спочиває тут, у палатах своїх пращурів. Заберемо його книгу, Книгу Мазарбул, й пізніше прочитаємо її уважніше. Візьми її ти, Ґімлі, і при можливості передай Даїнові. Вона його зацікавить, хоч і глибоко засмутить. А тепер ходімо! Ранок уже минає.

— А куди ми підемо? — запитав Боромир.

— Назад до зали, — відповів Ґандалф. — Але ми не даремно завітали сюди. Тепер я знаю, де ми. Оце, як каже Ґімлі, Палата Мазарбулу, а зала має бути двадцять перша з північного боку. Тому нам слід іти східною аркою зали й увесь час рухатися праворуч, на південь і вдолину. Двадцять перша зала — це Сьомий рівень, тобто на шість ярусів вище від Воріт. Ходімо! Вертаймося до зали!.

Ледве вимовив Ґандалф ці слова, як пролунав страшний гуркіт: розкотисте Бум донеслося з далеких глибин, і камінь під ногами мандрівників здригнувся. Вони у тривозі кинулися до дверей. Тум! Тум! — розкотилося знову, мовби здоровенні руки перетворили печери Морії на величезний барабан. І відразу ж, луною, із зали почулося ревіння великого рога, а йому відповіли ріжки та різкі голоси. Затупотіли сотні ніг.

— Вони йдуть! — вигукнув Леґолас.

— Ми не можемо вибратися, — мовив Ґімлі.

— Пастка! — крикнув Ґандалф. — Чому я зволікав? Ось ми й упіймалися, як і гноми до