Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Горою там росли увись.
Народ невтомний Дарін мав,
Він під горою грав, співав,
Під арфу менестрель тужив,
А з-за воріт сурмач сурмив.
Миршаві гори, сірий світ,
Ковальський горн — як зимний лід,
Не чути арфи, молот стих:
Загинув, Даріне, і ти…
Його могила — тінь і сум
У Морії, де Казад-дум.
Та світить зірка не одна
В Дзеркальнім Озері із дна:
Його корона там лежить,
Допоки Дарін все ще спить.
— Мені це сподобалося! — сказав Сем. — Хотілося би навчитись. У Морії, де Казад-дум! Та якщо подумати про всі ті лампи, то темрява видається ще темнішою. І десь тут усе ще лежать гори золота і коштовностей?
Ґімлі мовчав. Після співу йому не хотілося говорити.
— Гори коштовностей? — перепитав Ґандалф. — Ні. Орки часто грабували Морію; у верхніх залах нічого не залишилось. А відколи втекли гноми, ніхто не наважується спуститись у глибокі шахти до скарбниць на нижніх ярусах: їх затопила вода… чи тінь страху.
— Тоді пощо гноми хочуть сюди повернутися? — запитав Сем.
— По мітрил, — відповів Ґандалф. — Багатства Морії були не в золоті й коштовностях, іграшках гномів; і не в металі, їхньому служці. Очевидно, все це тут було, особливо метал; але видобувати це гноми не мали потреби, адже все необхідне їм давала торгівля. Бо тут, у єдиному місці на світі, видобували морійське срібло, або ж правдиве срібло, як його іноді називали: мітрил по-ельфійськи. Гноми його називають по-своєму, та як — нікому не кажуть. Його вартість була вдесятеро більша за золото, а зараз воно безцінне; бо на землі його майже не залишилось, і навіть орки не наважуються його тут шукати. Рудні жили ведуть ген на північ до Карадрасу й униз у темряву. Гноми про це не розповідають; але, ставши основою їхнього багатства, мітрил водночас їх і згубив: вони копали надто пожадливо та надто глибоко і розбудили те, від чого потім утікали, Прокляття Даріна. Майже все, що гноми винесли на світло, забрали орки й віднесли як жадану данину Сауронові.
Мітрил! Усі народи бажали ним володіти. Кувати його легко, як мідь, а шліфувати — як скло; і гноми вміли зробити з нього речі легкі і водночас міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітрил схожий на звичайне срібло, та краса його не тьмяніла і не чорніла з часом. Ельфи дуже його любили й, окрім усього іншого, виготовляли з нього ітильдин, «зоряне сяйво», — те, що ви бачили на воротах. Більбо мав кольчужку з мітрилу, подарунок Торіна. Цікаво, де вона зараз? Мабуть, збирає пилюку в «Домі метомів» у Великому Ритові.
— Що? — вигукнув Ґімлі, порушивши мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!
— Так, — погодився Ґандалф. — Я ніколи йому не говорив, але вартість її більша за весь Шир із усім його скарбом.
Фродо промовчав, але просунув руку під сорочку і торкнувся кілець своєї кольчуги. Його вразила думка, що він мандрував із ціною всього Ширу в себе під курткою. Чи Більбо знав про це? Без сумніву, чудово знав. Це був справді королівський подарунок. Але тепер думки Фродо віднесло з темних Копалень до Рівендолу, до Більбо і Торбиного Кута у дні, коли там усе ще був Більбо. Усім серцем прагнув він повернутися туди, в ті дні, стригти лужок чи поратися біля квітів, і щоби ніколи не чути про Морію чи про мітрил… чи Перстень.
Запала глибока мовчанка. Один по одному всі позасинали. Фродо стояв на чатах. І, мов якийсь подих, що крізь невидимі двері повіяв із глибин, на нього зійшов страх. Руки похололи, і чоло спітніло. Він прислухався. Дві повільні години вся його увага зосередилася тільки на слуханні; та жодного звуку чути не було, навіть уявлюваного відлуння кроків.
Варта підходила до кінця, коли вдалині, біля західної арки, йому привиділася пара блідих цяток світла, мов чиїсь палаючі очі. Він здригнувся. Труснув похиленою головою. «Мало не заснув на варті, — подумав. — Уже сниться». Він підвівся і протер очі, і далі так стояв, вдивляючись у темряву, аж поки його не змінив Леґолас.
Він заснув, тільки-но ліг, але йому здавалося, що його сон триває: він чув шепіт і бачив пару блідих цяток світла, що наближалися. Прокинувшись, він почув, як поруч тихо розмовляють його товариші, й відчув на обличчі слабке світло. Крізь проріз у склепінні, високо над східною аркою, падав довгий блідий промінь; а інший бік зали, над північною аркою, також тьмяно освітлювався.
Фродо сів.
— Доброго ранку! — сказав Ґандалф. — Нарешті знову настав ранок. Як бачиш, я мав рацію. Ми вгорі на східному краї Морії. До кінця дня мусимо знайти Великі Ворота і побачити води Дзеркального Озера в Чорнорічній Долині.
— Я би втішився, — сказав Ґімлі. — Морію я побачив, вона величезна, та надто темна і страшна; і не знайшли ми жодних слідів моїх родичів. Тепер я сумніваюся, що Балін узагалі приходив сюди.
Після сніданку Ґандалф вирішив одразу ж вирушати.
— Ми втомлені, та краще відпочинемо назовні, — сказав він. — Я гадаю, нікому з нас не захочеться ще одну ніч провести в Морії.
— Нізащо! — вигукнув Боромир. — А куди ми підемо? Під оту східну арку?
— Можливо, — відповів Ґандалф. — Але я не знаю напевне, де ми є. Якщо я не збився зі шляху, то ми перебуваємо вище та північніше від Великих Воріт; а знайти правильну дорогу туди може бути нелегко. Східна арка, можливо, виявиться саме тим шляхом; але спочатку треба роздивитися. Нумо ходімо на те світло в північних дверях. Добре було би знайти вікно, та боюся, що це світло падає крізь глибокі шахти.
Слідом за Ґандалфом усі пройшли під північною аркою. Опинились у широкому коридорі. Чим далі, тим яскравішало світло, і виявилося, що пробивається воно з дверей праворуч. Високі та кам'яні, вони все ще висіли на завісах, напівпрочинені. За ними відкривалася велика квадратна кімната. Світло було тьмяне, та після стількох годин темряви здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися, переступаючи поріг.
Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й перечіпалися через якісь предмети, форму яких спочатку годі було розібрати. Кімната освітлювалася через широку шахту високо на східній стіні; стіна йшла косо вгору, і вдалині синіла невелика латка неба. Світло з прорізу падало просто на видовжену плиту посеред кімнати, близько двох футів заввишки, на якій лежала велика брила з білого каменю.
— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і нахилився з дивним недобрим передчуттям, аби краще роздивитися. Ґандалф швидко підійшов до нього.
