Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Тум! Тум! — залунав барабан, і стіни здригнулися.

— Зачиніть двері й забийте клин! — наказав Араґорн. — І не кидайте речі, доки вистачить сил: ми ще зможемо прорватися.

— Ні! — заперечив Ґандалф. — Не можна цілком замикатися. Тримайте східні двері відчиненими! При нагоді підемо туди.

Пролунали ще один різкий сигнал рога та пронизливі крики. Коридором униз затупотіли ноги. З брязкотом Загін оголив мечі. Ґламдрінґ спалахнув блідим світлом, Жало замерехтіло. Боромир натиснув плечем на західні двері.

— Зачекай хвилину! Ще не зачиняй! — вигукнув Ґандалф. Він підскочив до Боромира і випрямився на повен зріст. — Хто прийшов сюди тривожити спочинок Баліна, Володаря Морії?

Пролунав вибух хрипкого сміху, наче каміння обвалилось у безодню; серед галасу почувся низький владний голос. Тум, шум, шум! — били барабани у глибині.

Ґандалф метнувся до дверей і вистромив свою патерицю крізь вузьку щілину. Сліпучий спалах освітив палату і коридор. На мить чарівник визирнув за двері. Коридором просвистіли стріли, і Ґандалф підскочив назад.

— Там орки, і їх багато, — сказав він. — А деякі величезні та люті: чорні уруки з Мордору. Зараз вони не наступають, але там є ще хтось. Здається, великий печерний троль, а може, і не один. Тудою вже не втечемо.

— І кінець надії, якщо вони підійдуть і до других дверей, — сказав Боромир.

— Тут поки що тихо, — сказав Араґорн, який стояв біля східних дверей, дослухаючись. — Прохід із того боку пірнає вниз сходами: він, очевидно, не веде до зали. Та не варто тікати туди наосліп, із погонею за плечима. Ми не можемо зачинити двері. Ключ загублено, замок розбито, і вони відчиняються досередини. Спершу треба якось стримати ворога. Ми примусимо їх боятися Палати Мазарбулу! — сказав він похмуро, торкаючись леза свого меча, Андуріла.

У коридорі важко затупотіли. Боромир кинувся до дверей і з натугою зачинив їх, а замість клина позабивав уламки мечів і дощок. Загін відійшов у протилежний куток кімнати. Але тікати поки що не було як. У двері гримнули так, що вони здригнулись, а потім почали повільно відчинятися, виштовхуючи клини. Здоровенні рука та плече з темною шкірою в зеленавій лусці пропхалися крізь щілину. Внизу з'явилася велика пласка безпала ступня. У коридорі запала мертва тиша.

Боромир скочив уперед і з усієї сили рубонув руку; та його меч дзенькнув, відскочив і випав із руки. Лезо надщербилося.

Раптом, на власний подив, Фродо відчув, як гарячий гнів спалахнув у його серці. «Шир!» — вигукнув він і, підскочивши до дверей, нахилився і простромив Жалом огидну лапу. Потвора заревла й відсмикнула лапу, мало не вирвавши Жало у Фродо з руки. Чорні краплі впали з леза на підлогу і задимилися. Боромир натиснув на двері і знову їх зачинив.

— Молодець, Шире! — вигукнув Араґорн. — Гобіт глибоко жалить! Ти маєш добрий кинджал, Фродо, син Дроґо!

У двері вдарили, а потім іще і ще раз. Гатили тараном і молотами. Двері тріщали і стали піддаватись, а тоді раптом широко розчахнулися. В отвір полетіли стріли, та поціляли вони в північну стіну і падали, нікого не зачепивши, на підлогу. Тоді засурмив горн і затупотіли орки, один за одним заскакуючи в палату.

Скільки їх було, Загін не міг полічити. Напад був лютий, але орків збентежила сила опору. Двом Леґолас простромив горлянки. Ґімлі перебив ноги третьому, котрий скочив на могилу Баліна. Багатьох убили Боромир із Араґорном. Коли полягло тринадцятеро, решта з вереском відступила, залишивши захисників неушкодженими, якщо не брати до уваги подряпину на чолі Сема. Він урятувався, швидко нахилившись, а сам звалив «свого» орка сильним ударом курганівського кинджала. У його карих очах палав вогонь, тож якби його побачив Тед Пісковик, то позадкував би.

— А тепер час! — вигукнув Ґандалф. — Ходімо, поки не повернувся троль!

Але тільки-но вони рушили, а Піпін і Мері ще й не ступили на сходи, як здоровенний ватаг орків, майже людського зросту, в чорній броні з голови до п'ят, скочив у палату; позаду нього у дверях скупчилися вояки. Його широке пласке обличчя було темне, очі палали, мов дві жарини, червонів висолоплений язик; у руці він тримав величезного списа. Ударом здоровенного щита він відбив меч Боромира, відтіснив його і кинув на землю. Пірнувши попід меч Араґорна зі швидкістю змії, що атакує, він прорвався поміж Загін і метнув списа просто у Фродо. Спис ударив у правий бік, відкинув гобіта і притиснув до стіни. Сем із криком рубонув по ратищу, і воно розламалося. Та ще коли орк пожбурив списа і схопився за ятаган, на його шолом опустився Андуріл. З яскравим спалахом шолом розколовся надвоє. Орк звалився з розтрощеною головою. Ватага кинулася навтьоки, завиваючи, під натиском Боромира й Араґорна.

Тум, тут! — били барабани. У глибинах знову пролунав гуркіт.

— Зараз! — крикнув Ґандалф. — Зараз остання нагода. Тікаймо!

Араґорн підняв Фродо з підлоги під стіною і побрів до сходів, штовхаючи Мері та Піпіна поперед себе. Решта пішла слідом; але Леґоласові довелося відтягати Ґімлі, бо, незважаючи на небезпеку, він сидів біля могили Баліна, похиливши голову. Боромир зачиняв східні двері, що скреготіли на завісах: вони мали два великі металеві кільця, та скріпити їх було нічим.

— Зі мною все гаразд, — видихнув Фродо. — Я сам піду. Пусти мене!

Араґорн мало не впустив його з подиву.

— Я думав, ти мертвий! — вигукнув він.

— Ще ні! — сказав Ґандалф. — Але нема часу дивуватися. Ідіть далі, всі до одного, сходами вниз! Зачекайте на мене внизу десять хвилин, але якщо мене швидко не буде, не баріться! Ідіть хутко і вибирайте шлях, що веде праворуч і донизу.

— Ми не залишимо тебе захищати двері самого! — сказав Араґорн.

— Робіть, як велю! — розлютився Ґандалф. — Мечі тут уже не допоможуть. Ідіть!

Коридор зовсім не освітлювався. У цілковитій темряві вони навпомацки спустилися довгими сходами і тоді озирнулися; та нічого не побачили, тільки слабке мерехтіння чарівникової патериці далеко вгорі. Здається, він усе ще стояв на чатах біля зачинених дверей. Фродо важко вдихнув повітря і прихилився до Сема, а той обхопив його руками. Вони стояли, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, що він чує, як Ґандалф бурмоче якісь слова, що луною перекочуються похиленим склепінням. Він не міг розібрати ні слова. Стіни немовби тремтіли. Раз у раз гримів барабанний бій: шум, шум!

Раптом на сходах угорі зблиснуло біле світло. Далі щось глухо загуркотіло і важко гепнулося. Барабани несамовито забили: Тум-бум, тум-бум! — а тоді замовкли. Ґандалф скотився вниз по сходах і впав на землю біля своїх