Світляки на полі бою - В В Срібна

*― Чому?

*― У мене в руках його життя. Хто знає, можливо, я з початком війни зверну йому шию.

*― Тоді вони вб’ють вас.

*― Так, але помре і він. Його брат на це не піде.

*― Але…

*― Айнур може вбити себе, щоб у нас не залишилося козирів? Так, але ми не дамо йому і шансу на це.

*― Ваш план - самогубство.

*― У нас обох нема вибору. Ми вже ступили на цей шлях. Залишається лише тихо прийняти свою смерть, або вчепитися за останню надію і сподіватися, що все вдасться. Чи схопишся ти за нього?

Він задумався й опустив очі в підлогу. Він зрадив магів і за це його вбють за першої нагоди, якщо він допоможе Рустему у цьому плані він також може померти. Закір викине його за першої ж нагоди. Йому потрібен був Ян, його розум, його сила. Всі варіанти закінчувались смертю найближчим часом, але якби той був на його боці, то неодмінно б щось вигадав. Джабір чудово розумів, що все, що з ним  зараз відбувається, було результатом його ж помилки й недальновидності.

*― Я згоден.

*― Чудово. Можеш іти.- задоволено посміхнувшись відповів Рустем трохи прищурившись.

*― Навіщо ви тут?- схвильовано запитав Наіль.

Зовсім недалеко від табору опершись об дерево стояв Закір. Він був одягнений в простий, темний плащ з капюшоном.

*― Як йдуть справи?

*― Все як ви й наказали.

*― Не вклонишся?

Наіль зло зжав кулаки, але покірно вклонився і сказав:

*― Перепрошую за мою грубість, вітаю шехзаде Закіра, майбутнього султана Османської імперії.

*- Молодець. Ти повинен завжди пам’ятати мою милість.

Наіль зліз з коня біля невеличкого, старого будиночку, який вже скрипів від вітру. Сильний буревій лютував на дворі. Від сильного дощу весь його одяг був мокрий.

Зайшовши в середину вів побачив декілька вже майже заповнених відер, які стояли в різних частинах дому. Стеля протікала і краплинки то і діло падали в них. За столом сидів чоловік який навіть не подивився на Наіля, коли він зайшов.

*― Що тобі потрібно.- озвався він після декілька хвилин тиші.- Прийшов мене вбити.

*― Ні, я знаю, що ти вкрав одну із речей Айнура, коли тікав.

*― Було таке. - він посміхнувся.

*― Віддай її.

*― Навіщо?

*― Якщо не віддаси, я вб’ю тебе.

*― Тоді ти її також не отримаєш. Навіщо вона тобі так потрібна?

*― Не твоє діло.

*― Невже він і тобі вирішив відтяти голову?

*― Просто віддай мені це.

*― Значить це кільце може врятувати тебе?- він єхидно посміхнувся.

*― Що ти за нього хочеш?

*― Ти будеш служити мені до того як я отримаю свій престол назад.

 *― Згоден, але з умовою, що Айнур не постраждає.

*― Чому ти так його захищаєш?

*― Не лізь в це.

*― Від твоїх слів мені стає все цікавіше і цікавіше!

*― Він мій друг.

*― І це все?

*― Цього досить.

*― Як не виховано. Приклони коліно і привітайся як слід.

Наіль повільно став на коліно і спокійно сказав:

*― Вітаю вас, шехзаде Закіре, майбутній султан Османської імперії.

Закір посміхнувся, вже рік ніхто не називав його так. Це як-не-як тішило його душу.

*― Молодець, я подарую тобі можливість вижити.

В сторону Наіля полетів маленький предмет, який він миттю зловив. В його руці лежало прекрасне, золоте кільце прикрашене синім дорогоцінним каменем біля якого було ще два білих з різних сторін закріплених гарними завитками. Айнур знайшов його в старовинному, закинутому храмі й беріг, щоб в подібній ситуації врятувати своїй людині життя. Коли його вкрали, він був сам не свій, адже більше такого у світі ніде не було і не могло бути, він розповідав, що для його створення померло декілька десятків людей.

Його очі, які випромінювали надію і страх від того, що він був безсилим. Цей спогад крутився в його голові. Останнє, що він бачив перед смертю прекрасні зелені очі.

Він прийшов до тями в холодному поті. Сівши він оглянувся і зрозумів, що знаходиться в полі. Вже була глибока ніч. Його тіло викинули як сміття, хоча, на що він ще міг сподіватися. Рустем би ні за що не залишив його тіла там, де його міг побачити Айнур, адже знав, що той спродує повернути його, але він прорахувався і Наіль вижив. Це як-не-як грало йому на руку. Одяг був в крові. Він швидко провів рукою по шиї, його голова була на місці й навіть шраму не залишилося. На пальці було те саме кільце. Він швидко зняв його і поклав в кишеню. Вставши він направився до будинку Закіра.