Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 30

Сонце ще не встало, перші промінці тільки починали виринати з-за горизонту. Максим все ніяк не міг заснути тому лише і робив, що працював. Хоча тактика і була готова, але все ще залишалося багато справ, які, хоча навіть і не були важливими, але могли відволікти від усіх тих думок, які то і діло крутились в голові. Він сидів за наспіх зробленим столиком і передирав папери, які йому надсилали розвідники. На столі горіла свічка.

― Пане, гетьмане. Прибули розвідники.- мовив схвильований козак заходячи до намету.

― Запроси.- відповів Максим потираючи перенісся.

― Зрозумів.- після цих слів він вийшов, а до намету зайшов інший чоловік одягнений у темний одяг, плащ і капюшон.

― Говори.

― Вони почали діяти. Скоріше за все нападуть найближчим часом, але є і гарні новини. Султан не зміг заручитися  повноцінною підтримкою Польського короля, хоча той і надав йому фінансову допомогу, але схоже, що султану це не було дуже потрібним.

― Передай, щоб всі були готові.

― І…

― Що?

― Данило, скоріше за все він працює на Рустема. Ми дізналися, що він приходив до нього цієї ночі й схоже, що вони про щось домовилися, на жаль, нам не вийшло дізнатися про що саме, але голову він зберіг.

― Ти впевнений?

― Так. Самі посудіть, якби вони не домовилися, його б потім відпустили повністю цілим.

Максим стис кулак. Він ніколи не думав, що той, кого він рахував другом, вчинить так. До останнього не вірив, навіть коли Ян сказав, що це можливо.

― Поки не будемо діяти. Подивимося, що він зробить. Думаю, це буде найкращим варіантом. Можеш іти.

― Зрозумів.- відповів розвідник і вийшов.

Ян вийшов з намету досить гарно виспавшись. Промінчики сонця, яке тільки почало вставати, ковзало по траві. Приємний запах трави та вранішньої роси бив у ніздрі.

― Як спалося?- звернулася дівчина до хлопця.

 Ян повернувся до неї від чого був вимушений поморщитися, адже, сонячне проміння засліпило його. Трішки звикнувши до світла і злегка перекривши його рукою він нарешті роздивився її. Вона явно була через щось у захваті й дуже щаслива.

― Добре. Щось трапилося? Ти виглядаєш щасливою.- посміхнувшись сказав він.

― Трапилося і ти навіть не уявляєш на скільки я щаслива!- вона кинулась до хлопця і повисла у нього на шиї обіймаючи, у відповідь він не став зволікати й також обійняв її.

― Що ж зробило тебе такою щасливою?- посміхнувшись запитав він трохи відсторонюючись.

― Я закохалася наскільки, що й уявити важко!

― Хто ж цей щасливчик?

― Микита, він постійно мене супроводжує.

― Знаю, він був одним з тих, хто приніс мене на січ. Я поважаю твій вибір і дуже сподіваюся, що він щирий до тебе. Інакше я переламаю йому ноги.

― Яне!

― А чому ні? Ти моя найкраща подруга! Я не зможу стриматися, якщо він тебе образить.

― Він не такий. Все в ньому ідеально…- зачаровано сказала вона.

― Чому я переживаю. Скоріше за все саме ти станеш тираном у вашій родині.

― Не стану!

― Я занадто добре тебе знаю.- посміхнувшись відповів він.

― А якщо і так, то що.

― Нічого. Я радий, що ти нарешті знайшла того з ким проживеш усе життя. Сподіваюся, що у вас все буде гаразд і ви будете щасливі.

― Дякую… Чекай запрошення на весілля після битви! Обіцяю, що воно буде найкращим!

― Вже не можу дочекатися.

Радісна дівчина побігла у справах залишаючи його наодинці з самим собою.

 Цього літнього дня стояла не виносна спека, яка значно погіршила стан козаків, що дуже хвилювало Максима. Хоча з іншого боку, він прекрасно розумів, що Рустем ні за що не відправить своїх людей у бій за такої походи. Отже, до вечора час точно був. Він сів у затінку під деревом, поклав поряд шаблю і спостерігав здалеку за табором противника. Він був досить близько, що лякало його. Їх розділяло всього пара сотні метрів. Занурений у свої думки він не відразу помітив, що поряд з ним сів Данило.

― Про що замислився?- запитав він, коли помітив, що Максим нарешті помітив його.

― Про бій.  Вибач, що не помітив, як ти прийшов.

― Нічого.

― Коли ти повернувся з Києва?

― Буквально з пів години. Виїхав, як тільки отримав лист.

― Он як.- Максим заплющив очі та обперся спиною об дерево.

“ Ні… Я не зможу розповісти Рустему все. Хоча він і знає де вони, але не знає, що вони готові до бою. Я не видам це. Поки…”- подумав Данило і посміхнувшись сказав:

― Піду я трохи відпочину. До зустрічі.