Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Коли все було зроблено, вони стали спостерігати, що робить Ґандалф. А він не робив нічого. Він стояв між двома деревами, втупившись у гладку кам'яну стіну, мовби хотів просверлити очима діру. Ґімлі тинявся довкола, постукуючи по каменю сокирою. Леґолас притиснувся до скелі, прислухаючись.
— Ну, ми всі готові, — сказав Мері, — але де ж Ворота? Я нічого не бачу.
— Коли гномівські ворота зачинені, їх не видно, — сказав Ґімлі.
— Вони невидимі. І навіть їхні майстри не знайдуть чи не відчинять їх, якщо забудуть таємницю.
— Але таємниця цих Воріт була відома не лише гномам, — сказав Ґандалф, раптом стрепенувшись і обертаючись. — Світ іще не перемінився, й очі, які знають, що шукати, знайдуть знаки.
Він підійшов до стіни. Просто між тінями дерев стіна була гладка, й він став обмацувати її, ледь чутно бурмочучи якісь слова. Потім відступив назад.
— Погляньте! — сказав він. — Зараз ви щось бачите?
Тепер місяць висвічував сіру поверхню скелі; та якусь мить більше нічого видно не було. Тоді повільно, там, де чарівник проводив долонями, проступили слабкі лінії, мов тоненькі прожилки срібла в камені. Спершу вони були не товщі за павутинки, такі прозорі, що тільки виблискували в сяйві місяця, та поступово вони ширшали і яскравішали, аж поки не почав проступати малюнок.
Угорі, куди дотягувався Ґандалф, була арка витких літер ельфійського письма. Нижче, хоча лінії подекуди стерлися, проглядалися обриси молота і наковальні під короною зі сімома зірками. Ще нижче були два дерева, кожне з місяцем-молодиком. Найяскравіше посередині воріт світилася велика зірка з багатьма променями.
— Це емблема Даріна! — вигукнув Ґімлі.
— І Дерева Високих Ельфів! — мовив Леґолас.
— І Зірка Дому Феанора, — додав Ґандалф. — Вони виписані ітильдином, який відбиває тільки місячне та зоряне сяйво і прокидається лише тоді, коли до нього доторкнеться той, хто знає слова, давно забуті в Середзем'ї. Давно чув я їх востаннє і довго мусив пригадувати.
— А що тут написано? — запитав Фродо, намагаючись розібрати написи на арці. — Я думав, що знаю ельфійські літери, та цього я не прочитаю.
— Це ельфійська мова Прадавніх Часів із Заходу Середземні, — відповів Ґандалф. — Але тут нічого важливого для нас не написано, лише таке: Двері Даріна, Володаря Морії. Скажи слово, друже, і заходь. А внизу дрібніший напис: Я, Нарві, спорудив їх. Келебрімбор із Краю Гостролиста накреслив ці знаки.
— А що означає «скажи слово, друже, і заходь»! — запитав Мері.
— Це досить просто, — відповів Ґімлі. — Якщо ти друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти зможеш увійти.
— Так, — сказав Ґандалф, — ці ворота, напевно, підкоряються словам. Деякі гномівські ворота відкриваються лише в особливий час або для певних осіб; а для деяких необхідні ще замки та ключі, коли відомі час і слова. У цих воротах немає ключів. У дні Даріна вони не були таємні. Вони зазвичай стояли відчинені, й біля них сиділи вартові. Та якщо ворота зачинялися, то всі, хто знав слово, могли ввійти. Принаймні так свідчать літописи, правда, Ґімлі?
— Правда, — відповів гном. — Але яке це слово — забулося. Нарві, його майстерність і весь його рід пішли в небуття.
— А ти хіба не знаєш слова, Ґандалфе? — здивовано запитав Боромир.
— Ні! — відповів Ґандалф.
Усі здавалися розгубленими; тільки Араґорн, який добре знав Ґандалфа, мовчав і залишався незворушним.
— То навіщо було тягнути нас до цього клятого місця? — вигукнув Боромир, із острахом озираючись на темну воду. — Ти нам казав, що одного разу вже ходив Копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не знав, як увійти?
— Відповіддю на твоє перше запитання, Боромире, — мовив чарівник, — є те, що я не знаю того слова — поки що. Та ми ще подивимося. Тоді зможеш запитувати, яка користь із моїх вчинків, — додав він, і очі його зблиснули з-під настовбурчених брів, — коли вони виявляться марними. А щодо твого другого запитання: ти не віриш моїй оповіді? Чи тобі бракує кебети? З цього боку я не заходив. Я йшов зі сходу. Якщо хочеш знати, то ці ворота відчиняються назовні. Зісередини вони прочиняються поштовхом руки. Ззовні їх нічого не зрушить, окрім заклинання. Силою їх не відчинити.
— Тоді що ти збираєшся робити? — запитав Піпін, не злякавшись наїжачених брів чарівника.
— Постукати у двері твоєю головою, Переґріне Туку, — відповів Ґандалф. — Але якщо це їх не розіб'є і до мене не чіплятимуться з дурними запитаннями, я спробую знайти чарівні слова.
Колись я знав усіма мовами ельфів, людей чи орків усі закляття, якими відчиняли ворота. Я і зараз без зусиль пригадаю кілька десятків. Але, напевно, всіх їх випробовувати не знадобиться; і не доведеться звертатися до Ґімлі по слова таємної мови гномів, якої вони нікого не вчать. Чарівні слова — ельфійські, як і напис на арці — в цьому я не сумніваюся.
Він знову підступив до стіни і легенько торкнувся патерицею срібної зірки посередині під знаком наковальні.
Аннон едгеллен, едро гі аммен!
Феннас ноґотрім, ласто бет ламмен!
— вимовив він владним голосом. Срібні лінії поблякли, та гладкий сірий камінь не здригнувся.
Безліч разів повторював він ці слова в різному порядку або змінюючи їх. Далі спробував інші заклинання, одне за другим, вимовляючи їх то швидше та голосніше, то повільніше і тихіше. Потім він промовляв окремі ельфійські слова. Нічого не ставалося. Скеля здіймалась у ніч, загорілися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота залишалися зачинені.
Знову підійшов Ґандалф до стіни і, здійнявши руки, заговорив гнівно та дедалі владніше. «Едро, едро!» — вигукнув він і вдарив скелю патерицею. «Відчинись, відчинись!» — вигукував він усіми мовами, які коли-небудь лунали на Заході Середзем'я. Потім він кинув патерицю на землю і мовчки опустився на камінь.
У цей момент вітер доніс іздалеку виття вовків. Поні Біл здригнувся з переляку, а Сем підскочив до нього і щось тихо зашепотів на вухо.
— Дивися, не випусти його! — сказав Боромир. — Схоже, він нам іще знадобиться, якщо вовки нас не знайдуть. Ох і ненависне ж мені це гниле озеро!
Він нахилився й, піднявши зі землі великий камінь, пожбурив його в темну воду. Камінь зник із м'яким сплеском; але тієї ж миті почулися свист і булькотання. Великі кола брижів розійшлися поверхнею і повільно посунули до берега.
— Навіщо ти
